Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

– Ну?

– А чи… – він не знав, як почати. – А Олек, часом, не педераст?

Він інстинктивно знизив голос.

– Ні, – відповіла Потоцька невимушено, наче б він питав про погоду. Без тіні здивування чи осудження. – Правда, він може бути бісексом. Уявлення не маю.

– Бо… – у Барського явно були труднощі в розмові на цю тему.

– Ну що? Він тебе за сідниці хапав? – розсміялася Потоцька.

– Та ні! Ти що!

– Так що ж він зробив. Ти отримав від нього любовне послання?

– Ні, – крутив той головою. – Але ж, коли він виходив ранком з ванної кімнати після гоління, і був без сорочки…

Еля дивилася з зацікавленням, не кажучи ні слова, явно не очікуючи ніякої сенсації.

– У нього були поголені пахи! – нарешті випалив Барський.

Поліцейська пирхнула сміхом, заставляючи чоловіка засоромитися. Все ще хіхікаючи, дівчина лукаво глянула на нього.

– А в тебе неголені? – спитала вона.

Марчін почервонів. Еля зрозуміла, що не треба так тиснути. Вона поклала Марчінові руку на плече.

– Це зовсім нормально, – пояснила вона, борючись із сміхом. – Більшість чоловіків зараз депілює себе під пахвами. Такі часи.

– А ця розмова, вона зовсім тебе не заставляє ніяковіти, – дещо заклопотано ствердив він.

Потоцька заперечила і вирішила добити його наступною інформацією:

– Готуйся до ще гірших речей. Парою року вибрано двох геїв, – буркнула вона. – Ну, двох педерастів, – пояснила. – Хіба так говорили в твої часи. Але зараз цього слова краще не вживати.

І залишила зовсім збитого з панталику Барського у ванній. Підготовлений одяг повісила на двері. Потім спустилася вниз.

Майхржак над чашкою кави палив першу, вранішню цигарку.

– І як там наш мандрівник у часі?

– Питав, чи ти, часом, не гей, – кинула замість "доброго дня" Потоцька.

– Серйозно?

– Ну, хлопчику, я ж не стану вникати, до чого у вас там дійшло вночі, – хихотіла дівчина. – Але ж, якби розповів якійсь пікантні подробиці…

– І що його на це наштовхнуло? Колір моїх трусів?

– Аааа… – махнула рукою Еля, наливаючи собі кави. – Слухай… – вона усілась в фотелі напроти, обтягуючи коротку спідничку. – Робимо щось далі, чи чекаємо наступного руху костельних?

– В житті той зверху, хто володіє ініціативою, – тверезо відмітив Майхржак.

– І що це означає? – Потоцька не зрозуміла сентенції.

– Макабра вже шукає, що треба.

– А чого треба?

– Течки Барського. Бо ж він повинен був мати її, як і кожний офіцер, правда?

– Ну, власне.

Це і відрізняло її від ветеранів управління. Можливо, в неї і були ідеї, можливо, вона і була креативною та справною, але ж забувала про щось, що для тих було основою. Про рутину. Про стандарт пошуку розв'язань. Перш за все процедура, а вже тільки потім геніальні задуми. Потоцька закусила губи. Сидячі вночі за комп'ютером, вона сама змогла видумати десятки мало, а то й менше, ніж правдоподібних гіпотез. Тепер вона воліла до них не повертатися. Течка! Власне, дріб'язок, але от Майхржак про нього не забув.

– Тоді дзвони Макабрі, – сказала вона. – І переключи на голосний режим.

– О'кей.

Підключення відбулося блискавично. Макабра кудись їхав, в машині він був один, тому міг говорити вільно.

– Течки немає, – випалив сержант на вступі. – Хтось її підчепив.

– Нещодавно? – Майхржак аж підскочив.

– Ні. Давніше.

– В вісімдесят дев'ятому?

– Ні.

Макабра явно вирішив видавати їм інформацію маленькими порціями.

– Так я взяв, ти знаєш кого, і наказав йому вломитися, ти знаєш куди…

О Боже. Потоцька була шокована. "Знаєш кого", "знаєш куди" на безпечній лінії, яка не давала можливості підслухати будь–чого. Їй зробилося холодно. Вона нахилилася до мікрофона.

– Сержанте, у мене до вас прохання.

– Так?

– Негайно ж арештуйте самі себе і приїдьте сюди в якості в'язня.

Майхржак почав сміятися.

– Коли акти зникли?

– В дев'яносто другому.

Вони поглянули один на одного. В тисяча дев'ятсот дев'яносто другому? Майже через чотири роки після фіктивної смерті Барського? Це ніяк не містилося в неї в голові. Нащо? На яку холеру хтось мав би робити подібні речі, Чи в зв'язку з цим, чи знали бандити, що Барський не згинув, чи не знали? А може мова ішла про дві різні групи? Ні. Неможливо. Бо, якщо не знали, тоді на який чорт вони крали акти покійного офіцера? Але ж, якщо їм було відомо, що Барський пережив, то на холеру їм документи божевільного? Чи може таким чином вони хотіли щось приховати? Еля з Майхржаком дебатували, не знаходячи відповіді. Макабра ж і не збирався допомагати їм в вирішенні загадки.

– Я їду до Абверу, – прозвучало в динамікові. – Мушу закінчувати.

– О'кей.

Потоцька не встигла спитати, чи то безпечно винюхувати в АВБ[27], бо на сходах з'явився Барський, непомітно обнюхуючий себе, щоб перевірити, чи інтенсивний запах свіжих фруктів на його шкірі ще не випарувався.

– Ну я й перелякався, – сказав він. – Прохожу біля твоєї кімнати, а там раптом чую чоловічий голос, хоча нікого й нема.

– А, це тільки комп'ютерна програма. Повідомила, що поновила вірусну базу.

– Голосом? Сам по собі?

– Вона незалежна, – втрутився Майхржак. – А от колись сталася в мене з нею красива історія. Сиджу собі в сестри, а туди приходить ксьондз після коляди[28]…

– Ксьондз до такого антихриста? – буркнула Потоцька.

– Він до сестри прийшов. Ну і почав освячувати квартиру. Тільки свячена вода попала на комп'ютер, як раз прозвучав гробовий голос: "Вірусна база актуалізована".

Всі почали сміятися. Однак, замовкли, побачивши вираз на обличчі Барського.

– Пішли до саду. – Потоцька відкрила двері на терасу. – Сніданок чекає. Як тобі спалося?

Всі усілися за столом, поставленім біля невеличкої сосни.

– Як на таку масу вражень, заснути якось вдалося, – смутно всміхнувся Барський. Він дивився на делікатеси, розставлені на сніжно–білій скатертині. – І ти завжди так снідаєш?

– Ну, з чого ти… – Еля потягнулася, випрямляючи руки. – Просто сьогодні в мене гості. Ми нікуди не спішимо…

Марчін кивнув.

– Коли починаємо?

Потоцька збентежено зиркнула і відповіла питанням на питання:

– Що починаємо?

– Ну, слідство, – пояснив міліціонер.