Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Божечки, як ТИ на таке зважилась! А я все думала, чого тебе тоді аж так поплющило? – Янин голос розносився будинком не даючи спокою Михайлу, який ще годину тому полишив нашу балакучий дует і пішов відпочивати.

– Взяла і наважилась. Ця думка нізвідки взялась, та вчепилась так, що викинути її з своєї  системи могла лиш втіливши в життя.

– А він хіба дав тобі зрозуміти, що це крапка?

– Це було обопільне бажання.

Ближче до ранку ми зійшлися на тому, що я прибацана, він зараз просто у складному становищі, а що робити далі – тримати паузу. Що я, гордості не маю? Цілюща розмова озвалась вранці неприємним присмаком у роті і легкою нудотою, та душевні ранки почали гоїтись. Шкодуючи, що не маю трохи більше часу, я зарядилась кавою і підключилась до своєї вранішньої групи, а потім - коротке прощання і от я вже знову у вагоні, повертаюсь до столиці. І повернення аж зовсім не таке швидке, як мало б бути. Я знервовано дивилась на годинник і розуміла, що урок проводитиму у кращому випадку з потягу, а в гіршому – з перону, бо відправлення затрималось більше ніж на півтори години. Коли ми нарешті підкотились до вокзалу, часу на дорогу лишалось трохи більше двадцяти хвилин. Навіть мріяти не було варто встигнути дістатись додому на таксі, якщо це не таксі-гелікоптер – весь центр залипав у тягнучках через візит до столиці якихось поважних гостей. Неподалік від вокзалу жив Артем, та це взагалі не розглядалось,  я більш реалістично уявляла себе в залі очікування, ніж у нього в гостях з доброго дива. Аж тут мені в голову стрельнула одна думка. Раптова і не надто хороша, але з огляду на інші фактори – найкраща.

– Мам, привіт, рятуй! Я біля вокзалу, пів міста перекрито, а мені вже час заняття починати, - на ходу тараторила я. – Пусти до себе в кабінет!

– Дара, як ти собі це уявляєш? Я вдома!

– Я знаю, та ключі від твого кабінету хтось з колег точно має. Я тебе прошу – допоможи.

Мама нерозбірливо пробурмотіла щось собі від носа і скинула виклик. Я наполегливо перла вгору вулицею, дихаючі як стара кляча і сподівалась, що не доведеться вмикатись з парку поруч з лікарнею. Озвався телефон.

– Дарина, це неприйнятно. І нехай це буде вперше і востаннє. Це лікарня, а не офіс на вимогу.

– Мама, всі заклади поблизу вже скоро закриються і біля мене лише смердючий хостел, та готелі, за перебування в яких мені треба стільки витратити, що доведеться якийсь орган чорним трансплантологам продати. І я не настільки давно працюю, щоб дозволити собі відміняти заняття, тим більш раптово. Я все розумію, мільйон раз перепрошую і обіцяю – це єдине виключення з правил.

– Добре, біжи. Сьогодні там чергує Маша, вона тебе з пелюшок знає – зустріне і проведе, зараз її телефон скину, набереш як поруч будеш. Але…

– Знаю, мамо, вперше і востаннє, - я вже була поруч. - Одна година – і мене немає. Вибач і дякую.

Не скидаючи швидкості зазирнула в месенджер і набрала Марію Карлівну. Коротке очікування біля воріт і от я вже в маминому кабінеті, намагаюсь віддихатись і починаю заняття із запізненням всього лиш на сім хвилин. Якби все пішло за планом, я б ще встигала чи доїхати чи добігти додому до початку комендантської години, та заняття раптово перервалось на самому початку. На тому кінці надто голосно гупнуло і дівчина відлкючилася. Це буле приватне заняття і продовжувати працювати далі не було з ким, навіть якби мене не трусило, як від удару струмом. Раз за разом набирала її, та відповіді не було. Я сиділа в маминому кабінеті і гризла нігті і згризла вже майже всі, коли Оксана з’явилась в мережі. Прилетіло зовсім неподалік від неї. Дівчину ще досі підтряхувало, та ми продовжили – переносити заняття на інший час вона не схотіла. Сказала, харків’янам до такого вже не звикати. Марія Карлівна неодноразово заглядала в кабінет, та бачила що я працюю. І зазирнула ще раз, коли я складала в сумку ноут, а на годиннику вже було 22:52.

– Дитино, та ти попала – тепер хоч гопки скачи, а до себе не дострибаєш – тут тобі ночувати.

– Марія Карлівна, це капець! Я так шкодую, що довелось Вас потурбувати! Таких проблем Вам наробила!

– Тю, та які проблеми? Спи собі до ранку. Хіба хто перевірятиме?

– Мати мене приб’є. І так попросила забагато.

– Нічого, як треба – то треба, поважаю відповідальних і винахідливих. А Інні Володимирівні ми не скажемо. Щоправда, диван тут для сну поганенький, тільки сидіти зручно. Була б палата вільна… Та на жаль.

– Ой, та ви шо? Диван чудовий. Мені багато не треба. До ранку тихо перебуду. Боже, я так Вам вдячна!

– Годі, дитино. Зачекай хвилину - зараз погодую тебе. У мене перчик фарширований є, а ні – бутербродів наробимо.

– Та я не голодна.

– Не вигадуй! Де там сита з дороги?

– Один бутерброд, хіба що. Дякую Вам дуже.

Турботлива жінка принесла мені більше ніж я потребувала, та я не відмовлялась. Побажала їй тихої ночі, двері замкнула, запила свою вечерю чаєм з маминого чайника і скоцюрбилась на куцому дивані заглядаючи в телефон, який щойно сповістив про вхідне повідомлення. Воно було від Вадима: «Чудові вечори проведені в твоїй компанії були прекрасною терапією. Я дуже шкодую про свою хамську поведінку». Слово «терапія» і трохи різонуло і водночас викликало усмішку. Я на мить замислилась, дивлячись у темне вікно, а потім рішуче підвелась. Тихо ідучи до дверей, на ходу набила текст: «Зараз би повівся інакше?» і потай, мов нишпорка, пішла в бік палат. Потрібні мені двері були далеко від сестринського посту і я непомітно прослизнула всередину закапелка, де справа були двері до вбиральні, а зліва - до потрібної мені палати. Я чула як пискнув телефон Вадима, зачекала кілька секунд і отримавши від нього відповідь «Так»  прочинила двері.