Рошаль Шантьє - Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє

— Христино, жінка відповідає за лад у таких стосунках, і ти це знаєш.

— Так, але твої батьки теж мене не сприймали, — а ось тут я округляю очі і обертаюся на слух. Серйозно? — Вважали, що я вчепилася в тебе, завагітніла і змусила на собі одружитися. Але якщо в мене й бували спалахи образи на твою родину, то тільки місцями. Тому що я завжди насамперед поважала їх за те, що вони дали тобі життя і гідно виховали. — Мама абсолютно спокійна. Просто говорить як даність, хоч і різкувато. Видно, що ця тема обговорена тисячі разів, дивно тільки, що при мені вона ніколи не піднімалася. — А тепер ми всі капці кидаємо в цю дівчинку, а Владика, який дозволяє таке ставлення до нас, вигороджуємо, бо він наш син! Адже вона теж чиясь дочка!

— Хочу сказати, що Саша та ще штучка, — не можу не вставити свої п'ять копійок.

— Аріно, якщо ти поїла, йди нагору, — проказує батько. А мені цікаво, чи Влад знає, що маму недолюблювали бабуся з дідусем.

— Ви що, помітили, що я тут чи що? — відкидаюся на спинку кухонного стільця і складаю руки на грудях. — Тату, мені взагалі то двадцять один, а не дев'ять. Мамо, ну скажи!

— Я не знаю, — вдихає вона, підпираючи пальцями голову, — Конкретики тут все одно немає. По суті, ми просто пережовуємо одне й те саме. Нікому з нас ця ситуація не подобається, але лізти не будемо. Це його життя.

— Правильно. Дорослий уже, хай сам набиває свої шишки. Назахищався вже. Зробиш мені каву? Голова щось гуде, — тато накриває мамину руку, яка лежить на столі.

— А я думала, складно, коли дітям п'ятнадцять, — сміється вона, тільки невесело якось і підводиться, щоб натиснути кнопку на кавомашині.

— Як твої справи? Пробач, дочко, з цим усім ми почали говорити набагато менше, — батько дивиться на мене і його погляд теплішає.

— Та потроху. В університеті з успішністю повний порядок та й серйозних змінних немає.

— А з хлопчиками тихо? — акуратно питає мама, ставлячи перед татом чашку з капучино.

— Ой, давайте спочатку з Владиком розберемося, бо боюся у вас передоз станеться, — кажу й атмосфера за столом стає легшою.

Нарешті. У тата між брів зникає зморшка, маминого обличчя торкається посмішка, за столом звучить сміх і підколки, ось тільки в душі я не можу перестати злитися на брата. Ще з того дня, коли спускалася сходами з його квартири у сльозах. Я не хочу його бачити і чути не хочу, навіть після того, як він нарешті повиколупує овечу вовну зі свого мозку. А мозок там є, не дарма він затребуваний стоматолог!

«Хочу повторити вчорашній вечір», — читаю повідомлення в телефоні, коли піднімаюся до своєї кімнати.

Воно висить непрочитаним уже сорок хвилин, але за вечерею ми відповідаємо лише на дуже важливі дзвінки. Цей час призначений тільки для сім'ї і оскільки я не чекала на дзвінок, мобільник не перевіряла.

«Заберу тебе з університету завтра о четвертій. Я перевірив твій розклад, ти якраз закінчиш» — спалахує зараз. Напевно, я надто довго не відповідаю. От же ж надокучливий! Але приємно…

Моєї уваги ще ніхто так не добивався. Крім Артема, звісно. Але Артем поводився як нав'язливий молодший брат, а Макар... Красиво і чемно завойовує мене. І навіть підколювати не хочеться. Дивно.

Нічого йому не відповідаю, бо ще не вирішила, поїду чи ні. І тільки зараз згадую про силу інтернету! Відкриваю інсту і знаходжу сторінку Вітрова. Не знаю, що хочу чи не хочу побачити, але нічого такого не знаходжу. Гортаю стрічку: ось він у теплих краях з обнімає Мишка, а ось на тлі океану. Тут я, звісно, наближаю: тіло в нього що треба! Дивлюсь на всі боки чомусь, ніби за мною може хтось спостерігати, але це тому, що я сама спостерігаю за ним. Начебто підглядаю за тим, що він дозволяє розглядати. Нижче світлини з гірськолижного курорту, далі декілька з універу, а от... Я одразу розумію, що це вона. Красива, з глибокими великими карими очима, тонкою талією та чорним, як смола волоссям. Даяна. Його перше кохання. Кажуть, після неї він не мав серйозних стосунків.

«Не варто вірити всьому, що чуєш, Аріно» — спливають у голові сказані ним вчора слова.

І взагалі це не моя справа. Злюсь на себе, що взагалі полізла! Тільки перш, ніж закрити сторінку, бачу, що горить сторіз. Зависаю над нею секунд тридцять, а потім перемикаюся на запасний аккаунт. Він виглядає як справжній, тому що я веду його вже кілька років. Вбиваю в пошуковик потрібний нік і тисну на мерехтливий кружечок. Це фотографія. З екрану телефону на мене дивляться його Величність Вітров, Латаєв, ще кілька блазнів та його королева. Даяна.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно