Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– У мене дочка пропала, – сказав Федоров. – Сьогодні ввечері.

15

Такого з нею ще не бувало.

Дивний стан: збудження і млявість водночас, запаморочення… Марта ледь пересилювала себе, щоб не піддатися слабкості. Але коли все зійшлось і стало зрозуміло, що відступати нікуди й чекати більше нічого, – усередині все розпрямилося, серце забилося рівно. Немов хтось прийняв за неї рішення, і вона погодилась, а тепер тільки й залишалося – все довести до кінця.

Непевна думка про те, що можливість існує, майнула в неї ще тоді, коли вони з Родіоном бродили будинком. Потім – катамаран і напад відрази до самої себе. Валентин із дівчинкою в мереживному капелюшку і штанцях-капрі, а до – біля лазні Смагіних, віч-на-віч… Жах, ненависть, повна безпорадність. І кінця цьому не буде. Ніколи.

Залишалось обрати момент.

Вона прошмигнула за гостьову альтанку і з відсутнім виглядом, немов не знаючи, чим зайнятися, неквапливо побрела вздовж огорожі, дивлячись під ноги. Минула з тильного боку вогнище для барбекю, а ще через кілька кроків опинилася на майданчику перед гаражем, де скупчилися машини гостей. Втягуючи голову в плечі й ховаючись за їхніми корпусами, Марта перетнула майданчик, повернула за ріг флігеля й зупинилася, вичікуючи. Тепер залишалося подолати відкриту ділянку між кутом флігеля і сходами, що ведуть до заскленої галереї.

Це їй теж вдалось, і вона влетіла в хол, відзначивши, що ніхто з тих, хто перебував під навісом, навіть не глянув у її бік. Родіон, слава богу, у приятеля в Старих Шаурах. Віддихавшись, навшпиньках піднялася сходами й завмерла, вичікуючи та прислухаючись. Скрізь тихо…

Хвилин за сім Марта вже сиділа на колишньому місці за столом, скоса поглядаючи на матір і ловлячи момент, коли можна поклянчити, щоб її відпустили покататися по озеру. Мотив: Родіона немає, сидіти за столом із дорослими нудно, невідомо, коли двоюрідний братик повернеться, скоро почне темніти, і тоді взагалі нічого не вийде…

Тягар у кишені мішкуватих шортів не давав зосередитись, і вона обережно опустила туди руку, намацала прохолодний метал і виявила, що, крім пістолета, у тій самій кишені лежить мобільний. Коли мати вже майже здалася, Марта, все ще продовжуючи нити, вийняла телефон і поклала на стіл. Тепер відстовбурчена кишеня не так впадатиме в око.

Нарешті Олександра, уже розпалюючись, промовила:

– Марто, та ти, я бачу, просто здуріла! Ти що, насправді думаєш, я відпущу тебе саму? Та ще й на човні, яким ти не вмієш керувати?

– Як це не вмію! – здійнялася Марта, відчуваючи, що все зависло на волосині.– Чому? Мені Родіон показав!

– Що з тобою діється? Я тебе не впізнаю! І Савелій Максимович точно не дозволить…

– Ну ма-ам!.. Якщо ти вважаєш, що без дорослих ніяк – нехай хтось поїде із мною. От дядько Валентин, наприклад…

Вона навіть не поглянула в той бік, де він сидів. Боялася злякати.

– Валику?! – напівпитально звернулася до брата мати.

– Що, Сашо?

– Ти не хочеш провітритися? Це дівчисько мене з розуму зведе, а тобі не завадить подихати свіжим повітрям.

– А в чому там у вас річ? – із удаваною байдужістю запитав він.

– Ходи з Мартою. Покатаєтеся трохи на тім катамарані. Я тебе прошу! Як я можу відпустити її саму?

Голос сестри звучав без звичної впевненості.

– Хм… – Валентин потягнувся, зчепивши пальці й відкинувшись на спинку пластикового крісла, потім примружився і швидко глянув на Марту, яка чекала, опустивши очі в стіл. – Ну… Чому б і ні?

– Слава богу, – з полегшенням видихнула Олександра. – Зараз сходжу до Савелія, з’ясую, як він на це подивиться.

Марта не стала вагатися – кулею вилетіла і через стіл кинула на ходу: «Чекаю на причалі!»

Олександра гукнула:

– Бейсболку не забудь! Голову напече! – І, вже звертаючись до брата: – Тільки я прошу тебе, Валентине, – годину, не більше. І не відпливайте далеко.

Промчавшись доріжкою, Марта обминула дупласту вербу. Під підошвами загули плахи кладки. Поплавці катамарана блищали на сонці; світило вже хилилося до заходу й тепер перебувало справа. Вона стрибнула в кокпіт, озирнулася на поки ще порожній берег і ривком відкрила бардачок під приладовою дошкою. Сунула туди пістолет і миттю захлопнула. Потім опустилася навпочіпки й швидко перерахувала гроші. Тридцять одна купюра.

Тридцять зелених стодоларових папірців вона переклала в ту кишеню, де раніше була зброя, а одну залишила в задній – та надійно застібалася на кнопку. Тут їй спало на думку, що, якщо ці гроші не придадуться, повернути їх на місце буде набагато важче, ніж узяти. Нахилившись, Марта сполоснула трохи забруднені збройовим мастилом руки. Масні плями лишилися й на шортах, але тут уже нічого не поробиш. Тепер – набратися терпіння й дограти роль до кінця…

Вибралася назад на кладку й тільки тоді з прикрістю згадала, що мобільник залишився під навісом. Яка дурість! Але повертатися не можна – раптом мати передумає, та й не встигне вона: Валентин уже йде до причалу. Марта нахилилася, стала відв’язувати причальний кінець. Він тим часом підійшов упритул і зупинився, спостерігаючи за її діями. Нарешті вузол піддався, Марта випросталася.

На губах Валентина грала посмішка. Обличчя лисніло від випитого. Через плече був перекинутий складений учетверо плед, яким він десь устиг розжитись, а в руці теліпався важкий пластиковий пакет.

– А це навіщо? – спитала Марта.

Він зробив крок із кладки на палубу катамарана, похитнувся, втримав рівновагу й спустився в кокпіт. Потім розгорнув плед і кинув на сидіння поруч із собою. Промовив:

– Тобі під дупцю. Причалимо в якій-небудь затишній місцині і влаштуємо ма-алесенький пікнічок. Ти і я. Сік, солодке й пів пляшки винця маємо…

Він ще міркував: що в неї на умі, чому погодилася? Не вірив в успіх і її провокував. Але очі блищали, навіть трохи косили від збудження.

Марта ступила на поплавець і ногою відіпхнула суденце від причалу. Зістрибнула на водійське місце, забравши плед, насунула на очі козирок бейсболки й глянула питально: їдьмо?

– Ти справді в курсі, як поводитися з цією калошею? На мене не розраховуй – тут я профан. Можу на веслах, але щось я їх тут не бачу.

– Не переймайся…

Марта теж помітила відсутність куцих алюмінієвих весел, які ще вдень лежали в кокпіті,– мабуть, Родіон відніс у сарай, – але не надала цьому значення. Послідовно, одну за одною, натиснула дві кнопки. Стрілки гойднулися, мотор