Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Я її відпустила, – зніяковіла Інна Семенівна. – Їй терміново потрібно було в місто, уже й не пам’ятаю, у чому там причина… Вона зробила купу роботи, і я подумала, що… ну, нема чого тут бути сторонній людині.

– Це ще чому? Про що ти?

– Про тебе й твого брата, – сказала Інна Семенівна з докором. – Ти весь день поводився жахливо. Ви провокували один одного, все рано чи пізно скінчилося б скандалом.

– Не забивай мені голову, – скривився Смагін. – Розберемося… Що ти дивишся? Якщо не ця Наталя, тоді хто? Залишаються тільки Валентин і дівчисько… Вони вже повернулися?

– Ні.

– Як ні? Чому? Ніч надворі!

– Отож-бо. – Інна Семенівна взяла руку чоловіка. – Боюся, в нас неприємності гірші, ніж зникнення грошей. Родіон нервується, Сергій місця собі не знаходить…

– Ходімо донизу! Нічого собі! Але головне зараз – не зчиняти галасу. Ніхто в селищі не повинен знати, що брат і Марта…

– Ти думаєш, з ними трапилося… нещастя?

– Інно, – поморщився господар, – давай без цього.

Савелій Максимович затнувся – у двері кабінету постукали. На порозі стояв син.

– І що тепер робити, га? – ледь стримуючись, промовив Родіон, ступивши в кабінет. – Ти що, не в курсі, що діється на озері?

– Не репетуй… – викинув перед собою долоню полковник. – Увійди й зачини двері.

– Навіщо ти дозволив Марті взяти катамаран? Валентин – і тобі це відомо, – на воді ледь тримається. Вони, я гадаю, рушили в бік мису на тому березі, а потім за Гаврилівське плесо, у напрямку Нетечі. Там у воді повно браконьєрських сітей, кинутих і нових, а на березі взагалі чортзна-що. У вихідних туди по ґрунтівці наїжджає всіляка п’янь, яка зображує з себе рибалок і коїть, що в голову збреде. Якщо вони мусили висадитися на берег…

– Скинь оберти, Родько, без тебе памороки забиті,– мотнув головою Савелій Максимович. – Берег тут до чого?

– Вони цілком могли причалити, і не з власної волі. Минуло понад п’ять годин, а акумулятор у катамарана старий, погано тримає заряд.

– Може, ти й правий, – прикидаючи, мовив полковник. – А може, й ні. Замість того щоб ворожити, зателефонуй ти на їхній міський номер. Раптом вони кинули катамаран і дісталися до траси?

– Тьотя Саша вже телефонувала.

– І що?

– Нікого. А свій мобільник Марта залишила тут.

– Поспішала, виходить, – задумливо мовив Савелій Максимович.

– Я гадаю, Марта й не збиралася там затримуватись… Слухай, а якщо Валентин затяг її в якусь… дурну авантюру? Він був тверезий?

– Звідки мені знати! – зненацька вибухнув Смагін. – Що я йому – нянька?

– Заспокойтесь обидва! – швидко втрутилась Інна. – Ми повинні тримати себе в руках. Поки нічого не з’ясувалося, залишається чекати. Може, дійсно щось трапилося з катамараном. Вони могли піти берегом, місцевість незнайома, заблукали. З’являться вночі. І нема чого нагнітати: ті, хто в суботи й неділі влаштовує п’яні табори на протилежному березі, давно вшилися звідти.

– Мамо, вони їдуть сюди з наметами, з кемперами, і не на два дні, а на тиждень. Літо ж у розпалі!

– Годі балачок! – Савелій Максимович підвівся. – Родіоне, прихопи куртку, йди в гараж, візьми пару ліхтарів. Чекай на причалі, я скоро буду. На веслах далеко ми не підемо, але принаймні оглянемо ближчий берег з води.

Щойно син зник за дверима, полковник повернувся до дружини й з прикрістю мовив:

– І ти, Інно, теж іди вниз. Займись Олександрою та Сергієм. Роби що хочеш – співай, танцюй, напувай горілкою, – але вони не мають знати, що ми з Родіоном на озері. Нехай сидять і чекають. І ні півзвука, зрозуміла? Жодних версій – інакше вони запанікують.

Коли кабінет спорожнів, Савелій Максимович відімкнув замок збройового ящика, витяг приклад і дуло «Блейзера» й за лічені секунди зібрав карабін. Простяг руку за патронами – і тут його погляд упав на полірований ящичок, де він тримав пістолети. Той був відкритий. «Макаров» лежав на місці, не вистачало маленького «браунінга-бебі».

«Приїхали…» – сказав собі Смагін, навіть не дуже здивувавшись. Замикаючи збройовий сейф, він сунув ключ не на звичне місце, а в брючну кишеню, після чого, тримаючи карабін дулом донизу, швидко пройшов коридором.

Олександра навіть не приховувала, що її більше тривожить брат, ніж дочка. Валентин панічно боявся води, від самого дитинства. Навіщо йому була потрібна ця прогулянка озером?

Вони й далі сиділи в яскраво освітленій кухні. У тупому очікуванні.

– Погаси, Сергію, лампу, очі ріже, – втомлено промовила Олександра.

– Може, сходимо до причалу? – запропонував Федоров. Попільниця перед ним була повна недокурків. Він погасив верхнє світло, залишивши світильник над мийкою. – Не можу я так сидіти. Уже дванадцята година… Сашо, що ж це таке?

– Не підвищуй голосу! Якщо до ранку не повернуться, доведеться заявити в міліцію.

– Ти гадаєш?

– У тебе є інші пропозиції? – Олександра потяглася до пляшки.

– Не пий більше, Сашо!

– Я не можу, – жалібно промовила вона, – у мене в голові така моторошна каша…

Федоров прикурив чергову сигарету й вийшов на терасу. Освітлений крихітними ліхтариками сад здавався затишним, але за огорожею над озером безгучно клубочилася пітьма. І десь у тій чорноті перебувала Марта – у незнайомому місці, без одягу та зв’язку. Про гірше він намагався не думати. Покосився на руку з сигаретою – пальці тремтіли.

На терасу, нетвердо ступаючи, вийшла Олександра, зупинилася у дверях і теж попросила сигарету. Йому почувся розпач у голосі дружини. Він поліз у кишеню піджака за пачкою – і зненацька намацав глянсуватий прямокутничок картону.

Як він міг забути? Ця візитівка так і провалялася в кишені від дня несподіваної зустрічі з колишнім однокласником.

– Заспокойся, будь ласка. – Федоров обережно погладив Олександру по спині, що здригалася. – Ходімо, Інна тебе вкладе. Треба трохи поспати…

Повернувшись із кімнати для гостей на терасу, він вийняв мобільний і набрав номер Гаврюшенка. Десь на восьмому гудку пролунав здушений вигук приятеля:

– Слухаю! Якого біса?

– Льошо, вибач, розбудив? Упізнаєш? Ти чого шепочеш?

– Усі сплять. З коридора говорю… А тебе взагалі погано чути. Алло!

– Я за містом…

– Ну? – Голос звучав нетерпляче. – Що там у тебе сталося,