Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

У двері стукають, і їх відчиняє Джулі, входячи з інвалідним кріслом, щоб відвезти мене до моєї палати. І в моє ліжко. Дякувати Богу.

Скидаю руку в повітря, підіймаючи великий палець у дусі автостопників, і вигукую:

— Не підкинете?

Джулі сміється, а тато допомагає мені встати з медичного візка й пересісти в крісло. Знеболювальні, на яких я зараз, сильні. Я не відчуваю обличчя, тим більше — болю від гастротрубки.

— Ми зайдемо пізніше, подивимось, як ти! — каже тато, і я показую обом великий палець, аж тут завмираю.

Стривайте.

Ми.

«Ми зайдемо пізніше, подивимось, як ти»?

— Я що, прокинулась у паралельному всесвіті? — бурмочу я, потираючи очі й мружачись на них.

Мама всміхається й заспокійливо гладить моє волосся, дивлячись на тата.

— Ти наша донька, Стелло. Завжди була і завжди будеш.

Ці знеболювальні таки сильні.

Я розтуляю рота щось сказати, але надто приголомшена і втомлена, щоб зв’язати кілька слів. Лише киваю, несамовито метляючи головою вгору-вниз.

— Іди поспи трохи, серденько, — каже мама, цілуючи мене в лоб.

Джулі везе мене коридором до ліфта. Майже неможливо не заплющувати очей — повіки важчі за мішок картоплі.

— Фу, Джулі, я обхезалась, — незв’язно бурмочу я, кидаючи косий погляд на неї, і на рівні моїх очей бачу її вагітний живіт, зовсім у мене над плечем.

Двері ліфта відчиняються, і вона котить мене до палати, фіксуючи шини на колесах крісла.

— Шкіра і трубка на вигляд значно кращі. До вечора вже будеш на ногах. Тільки без милиць.

Я роблю зусилля, коли вона допомагає мені повільно підвестись і лягти в ліжко. Мої ноги й руки — наче свинцеві гирі. Вона поправляє мої подушки і м’яко підтикає ковдру, натягуючи покривала поверх мого тіла.

— Тобі треба свою дитину носити, — сумно й сонно зітхнувши, кажу я.

Джулі зустрічає мій погляд. З довгим зітханням сідає на край ліжка.

— Мені знадобиться допомога, Стелло. У мене є лише я.

Усміхається мені своїми теплими блакитними очима.

— Не можу пригадати нікого, кому б я довіряла більше.

Я тягнуся до неї і, намагаючись бути якомога ніжнішою, втомленою рукою гладжу її живіт — раз, ще раз.

Широко всміхаюся їй.

— Я буду найкращою у світі тітонькою.

Тітонька Стелла. Я. Тітонька? Я сонно обм’якаю — операція й знеболювальні нарешті беруть гору. Вона цілує мене в лоб і йде, м’яко зачиняючи за собою двері. Занурююся в подушку, згортаюся калачиком і притягую до себе ведмедика-панду. Кидаю погляд на тумбочку, і мої очі повільно заплю… Стоп! Я сідаю, хапаючи з тумбочки паперову коробку, перев’язану червоною стрічкою.

Тягну за стрічку, і коробка розгортається в саморобний розкладний букет барвистих квітів: ті самі пурпуровий бузок, рожеві гортензії та білі польові квіти, що на малюнку Еббі, раптом оживають.

Вілл.

Усміхаюсь і м’яко відкладаю букет, нишпорячи довкола в пошуках телефона. Беру його і всіма силами зосереджуюсь на екрані, доки гортаю номери до номера Вілла. Натискаю кнопку виклику, слухаю гудки, і мої очі заплющуються, коли дзвінок перекидає на голосову пошту. Я підстрибую від гудка й невиразним голосом починаю говорити:

— Це я! Стелла. Не телефонуй мені, добре? Бо я щойно з операції й дуже-дуже втомлена, але зателефонуй мені, коли… отримаєш це. Але ні, не треба. Гаразд? Бо якщо я почую твій спокусливий голос, то не зможу заснути. Ага. Коротше, зателефонуй мені, окей?

Вожуся з телефоном, натискаючи кнопку відбою. Згортаюся в ліжку, підтягую ковдри ближче до тіла і знов беру панду. Я все продовжую дивитися на квіти й нарешті поринаю в сон.

Мій телефон починає цвірінькати, висмикуючи мене з глибокого післяопераційного сну. Я перевертаюся, розплющую повіки, вже не такі важкі, і бачу, що це По телефонує мені через FaceTime. Повозившись із екраном, я нарешті натискаю зелену кнопку, і з’являється його обличчя.

— Ти жива!

Усміхаюся, потираючи очі, й сідаю. Я досі сонна, але ліки вже достатньо вивітрилися, щоб голова не була як прес-пап’є.

— Привіт. Жива, — кажу я, і мої очі розширюються, натрапивши на чарівний букет квітів, що досі лежить на моїй тумбочці. — Трубка на вигляд у порядку.

Вілл. Віддалено пригадую, як розгорнула букет.

Швиденько перевіряю свої текстові повідомлення. Два від мами. Три від Каміли. Одне від Мії. Чотири від тата. Усі з питаннями про моє самопочуття.

Жодного від Вілла.

Моє серце падає наче з двадцятого поверху.

— Ти розмовляв із Віллом? — хмурячись, питаю я.

— Ні, — хитає головою По. Здається, він хоче сказати щось іще, але не каже.

Я глибоко вдихаю крізь кашель, відчуваючи біль у боці в місці зараження шкіри. Ой. Я потягуюся. Біль точно є. Але стерпний.

Я маю повідомлення в інстаграмі, та, відкривши його, бачу, що це відповідь від Майкла, отримана, доки я спала. Учора ввечері він написав мені, щоб дізнатися, як справи у По, спитати про його бронхіт. І — що найдивніше — чи поїде він відвідати своїх батьків у Колумбії. Я й гадки не мала, що в нього таке на думці.

Майже годину ми обговорювали все на світі: який він радий, що я тут, у лікарні, разом із По, який класний По. Як він не розуміє, що сталось.

Він справді до нього небайдужий.

— Майкл надіслав мені повідомлення. — Я знов перемикаюся на FaceTime, поглядаючи, як відреагує По на мої слова.

— Що? — здивовано питає він. — Навіщо?

— Дізнатися, чи ти в порядку.

Обличчя По незворушне, темні очі серйозні.

— Він милий. Схоже, дійсно тебе кохає.

Той закочує очі.

— Знову лізеш у мої справи. Ти явно вже зовсім одужала.

По тікає від кохання. Він боїться. Боїться йти цим шляхом. Боїться цілком посвятити когось у все те лайно, з яким нам доводиться жити. Я знаю, на що схожий цей страх. Але цей страх не відвертає тих жахіть, що мають статися.

Я так більше не хочу.

— Я лише кажу, — продовжую, буденно знизуючи плечима попри серйозність слів. — Його не лякає, що ти хворий.

Майкла не хвилює, що в По КФ, — хвилює, що він не може бути поряд.

Коли в тебе КФ, не знаєш, скільки часу тобі лишилось. Але, правду кажучи, так само не знаєш, скільки лишилося твоїм близьким. Мій погляд падає на розкладний букет.

— А що за історія з