Джеймс С. А. Корі - Пробудження Левіафана

працював в охороні порядку. Насилля і смерть були його звичними компаньйонами. Чоловіки. Жінки. Діти. Одного разу він тримав жінку за руку, поки з неї не витекла уся кров.

Він убив двох. Досі часом закривав очі і згадував, як вони вмирали. Якби хто запитав, то дізнався б, що мало чого залишилось у світі такого, що могло б його вразити.

Але він ніколи не бачив, як починається війна.

Лаунж «Видатний Гіацинт» перебував у гарячці перезмінки. Чоловіки і жінки у формі служби безпеки, переважно «Стар Ґелікс», але не тільки, випивали і закушували тут після роботи, розслабляючись. Або підходили до буфету за кавою, текстурованими грибами в солодкому соусі, сосисками, де м’яса було, може, одна частина на тисячу. Міллер жував сосиску і дивився на настінний екран. Голова зовнішніх зв’язків «Стар Ґелікс» виглядав щиро, його поведінка випромінювала спокій і впевненість у той час, як він пояснював, як саме все котиться в пекло.

Попереднє сканування дало підстави вважати, що вибух був результатом невдалої проби пристикувати атомний пристрій до доку. Офіційні особи Марса класифікували інцидент як «передбачуваний терористичний акт» і відмовились від коментарів, посилаючись на процес розслідування.

– Ще один, – озвався Гейвлок позаду. – Ти знаєш, випадково хтось з цих придурків доведе справу до кінця.

Міллер повернув сидіння, потім кивнув на вільне місце поруч. Гейвлок сів.

– Має бути цікавий день. Я збирався тебе викликати.

– Так, – вибачався напарник, – я типу запізнився.

– Про перевод щось відомо?

– Ні, схоже, мої папери зависли на чийомусь столі десь в Олімпусі. А ти як? Є новини про твій спецпроект?

– Ще ні. Слухай-но, я хотів з тобою зустрітися до роботи, бо мені треба... декілька днів, аби перевірити дещо по Жулі. Але через те, що заварюється навколо, Шаддід бажає, аби я тільки симулював роботу по спецпроекту.

– А ти її ігноруєш, – у тоні Гейвлока не було запитання.

– Маю якесь чуття щодо цього.

– То чим тобі зарадити?

– Прикрий мене.

– Як саме? Я ж не можу їм сказати, що ти хворий, бо всі мають доступ до твоїх медичних записів.

– Скажи їм, що я в запої. Типу через Кандес. Це моя колишня.

Дмитро жував сосиску і морщив лоба. Землянин повільно водив головою, не відмовляючи, але маючи питання. Міллер чекав.

– Ти кажеш, що волієш відмазатись від роботи п’янкою, любовним замісом – аби робити роботу, яку тобі вона доручила? Я не розумію.

Міллер облизав губи та нахилився вперед, поставивши лікті на гладенький, майже білий стіл. Хтось продер на ньому малюнок. Розрізане коло. І це в поліцейському барі.

– Типок злигався з бувшою та зазирнув у пляшку на декілька днів. Звична справа, ніхто не турбуватиметься.

Гейвлок похитав головою знову, цього разу з недовірою. Був би він белтером, він би зробив жест рукою, щоби його було зрозуміло навіть у скафандрі.

Ще одна з сотень дрібничок, які видають тих, хто виріс у постійній гравітації.

Настінний монітор демонстрував зображення блондинки у строгому однострої. Голова зовнішніх зв’язків говорила про тактичну відповідь Марса незалежно від того, чи стоїть за вирослим вандалізмом АЗП. Невміле керування судном з перевантаженим термоядерним реактором під час організації пастки, що його і знищила, – саме це вона назвала вандалізмом.

– Щось воно не сходиться, – сказав Гейвлок, і Міллер секунду не міг зрозуміти, чого це стосується: партизанських дій белтерів, відповіді Марса чи послуги, про яку він просить, – серйозно. Де Земля? Таке лайно заварюється, а ми від неї ніц не чуємо.

– А чому б то ми мали? Це справа між Марсом та Поясом.

– Це ж коли востаннє Земля дозволяла чомусь важливому статися і залишалася осторонь? – запитав напарник і потім погодився: – Отже, ти забагато випив, щоб ставати до роботи. У твоєму приватному житті безлад. Я спробую тебе прикрити.

– Лише на пару днів.

– Аби ти повернувся до того, як хтось зметикує, що це чудовий шанс випадковим пострілом завалити земного копа.

– Так і зробимо, – Міллер сказав, піднімаючись, – а ти будь уважнішим.

– Двічі повторювати не доведеться.

***

Церерська секція джіу-джітсу розташовувалася біля порту, там, де відцентрова гравітація була найсильнішою. Раніше, до великого розкручування, тут був склад у формі приплюснутого циліндра, долівку якого підняли на третину. Штуки різної довжини розташовувались на стінах, а зі склепіння стелі звисали бамбукові мечі та тренувальні пластикові ножі.

Поліроване каміння чудово відлунювало бурмотіння чоловіків, які працювали на лінії машин з опором і приглушені звуки жінок, що молотили важкі мішки. Трійка студентів стиха щось обговорювали на центральному маті.

Стіна обабіч входу була увішана зображеннями. Солдати в однострої. Агенти безпеки півтузня корпорацій з Поясу. Декілька типів з внутрішніх планет. Сторінка, на якій дрібним шрифтом надрукована історія секції.

Одна з учениць вигукнула і впала, тягнучи за собою на мат колегу.

Той, хто залишився стояти, зааплодував та допоміг обом підвестися. Міллер переглядав зображення на стіні, намагаючись відшукати Жулі.

– Я можу вам допомогти?

Чоловік був нижчим за Міллера на півголови і майже вдвічі ширший. Це мало б вказувати на його земне походження, але все інше вказувала на белтера. Світлий тренувальний костюм робив його шкіру ще темнішою. Він посміхався з цікавістю і вдоволенністю хижака, який щойно пообідав. Міллер кивнув.

– Детектив Міллер зі станційної безпеки. Я хотів би дізнатися дещо про одного з ваших вихованців.

– Це офіційне розслідування? – уточнив чоловік.

– Атож, боюся, що саме воно.

– Тоді ви повинні мати ордер.

Міллер посміхнувся. Чоловік посміхнувся у відповідь.

– Ми не розголошуємо жодної інформації про наших вихованців без ордеру. Правило секції.

– Я поважаю це, – відповів Міллер, – ні, справді. Просто... одні частини цього конкретного розслідування офіційніші за інші. Дівчині нічого не загрожує. Вона нічого не наробила. Але родина на Місяці бажає її знайти.

– Викрадення, – мовив чоловік і схрестив руки. Вдоволеність змінилась спокоєм без жодних очевидних рухів.

– Це тільки офіційна частина. Я можу взяти ордер, і ми все проведемо по офіційних каналах. Але тоді я маю про все повідомити шефа. Чим більше вона знатиме, тим менше простору для маневру я матиму.

Чоловік не відреагував. Його спокій нервував. Міллер намагався не соватися. В дальньому кінці приміщення жінка провела шквал ударів, вигукуючи при кожному русі.

– Хто? – запитав чоловік.

– Жулі Мао, – відповів детектив. З такою