Станіслав Лем - Едем, Станіслав Лем

— Скільки ми вже проїхали кілометрів? — запитав Хімік Координатора, коли він знову сів у машину.

— П’ятдесят чотири, — відповів той і обережно рушив з місця.

Всюдихід м’яко гойднувся, переїхав через стрічку, — вона нагадувала ідеально прямий канал, повний замерзлої ртуті, — і, збільшуючи швидкість, помчав повз щогли, які залишалися то з лівого, то з правого боку й були увінчані вібруючими повітряними вихорами. Потім багаторяддя щогл плавно повернуло на схід, а вони поїхали далі прямо — стрілка компаса весь час показувала точно на літеру «S».

Плато виглядало понуро — рослинність поволі програвала битву з масами піску, що його приносив гарячий, мов із печі, східний вітер; з низьких дюн стирчали почорнілі, тільки попри поверхню блідо-кармінові зарості, з яких осипалися шкірясті стручки: іноді щось попелясте ворушилося у висохлих хащах, кілька разів мало не з-під самісіньких коліс всюдихода вискакували якісь створіння, але люди не встигали навіть розгледіти їхніх контурів — з такою стрімкістю представники місцевої фауни влітали в гущавину.

Координатор лавірував, обминаючи купки густих колючих кущів, раз навіть повернув назад, коли просіка, на яку вони виїхали, раптом уперлася в купу піску посеред кущів; крізь зарості ставало дедалі важче пробиватися, відчувалася нестача води — більшість рослин, спалених сонцем, під гарячими поривами вітру видавали мертвий, паперовий шелест. Всюдихід квапливо повертав, рухаючись уздовж стін навислого гілля, з порепаних грон сипався жовтявий пилок, що покрив вітрове скло, комбінезони й навіть обличчя людей; із глибини заростів пашіла спека, дихати стало зовсім важко. Лікар підвівся зі сидіння й нахилився вперед; раптом гальма завищали, й машина зупинилася.

Попереду, за кілька десятків кроків, рівне, мов стіл, плато обривалося, кущі тяглися аж до самої лінії крутояру чорною, з бурштиновим полиском від сонця щіткою. Вдалині над невидимою улоговиною височіли схили гір. Координатор зістрибнув з машини й підійшов до найближчого куща з довгим віттям, що м’яко розгойдувалося на тлі неба.

— З’їдемо вниз, — сказав він, повертаючись на місце водія.

Всюдихід обережно покотився вперед, зненацька задер зад, наче от-от мав перекинутися, каністра задеренчала, вдаряючись об ґратки багажника, гальма застережливо завищали. Координатор увімкнув насос, і колеса почали розбухати, нерівності крутизни відразу ж стали відчуватися менше. Всюдихід спускався до хвилястої пелени хмар, яку зсередини пробивав стовп брунатного диму, циліндричний унизу й шишкоподібний угорі. Він майже не розпливався в повітрі, високо здіймаючись над пагорбами. Це виверження, схоже на вулканічне, тривало лише кілька десятків секунд, а потім стовп диму з величезною швидкістю почав осідати, ховаючись між білими хмарами, поки не зник серед них, усмоктаний назад у гігантську горлянку, яка перед цим його викинула.

Уся долина ділилася на два яруси: верхній, під сонячним небом, і нижній, — далекий, невидимий, затягнений пеленою непроникних хмар, до яких, погойдуючись та підстрибуючи, переривчасто попискуючи гальмами, прямував всюдихід. Проміння низького сонця ще кілька хвилин освітлювало далекі, стрімкі схили по той бік, де, мовби виростаючи з гущавини бурих і фіолетових заростів, виблискували присадкуваті споруди із дзеркальними поверхнями. Дивитися на них було майже неможливо — засліплювало відбите сонячне проміння. До шару білих хмар було зовсім близько, край урвища, позначений на блакитному тлі зубчастою лінією кущів, залишився високо над ними; всюдихід дедалі збавляв швидкість. Людей зненацька огорнули якісь тремтливі, задушливі випари, довкола стало майже зовсім темно. Координатор знову пригальмував, і тепер вони їхали вже зовсім повільно. Нарешті почало потроху розвиднятися, точніше, це їхні очі адаптувалися до молочної напівсутіні. Координатор увімкнув на секунду фари, але відразу ж погасив їх, бо електричне світло безпорадно вперлося в туман. За хвилину туман розвіявся.

Стало холодніше, повітря було насичене вологою. Всюдихід котився набагато пологішим схилом під низько навислими хмарами, котрі тягнулися аж до бурих, чорнуватих і сірих плям, які розпливалися в глибині долини. Попереду щось тьмяно блищало, немовби в повітрі був розлитий шар маслянистої рідини; в екіпажників було таке відчуття, ніби на очі їм раптом упала полуда. Лікар та Хімік майже одночасно підняли руки, щоби протерти їх, але марно. З цього мерехтливого блиску нараз виринула темна цятка й попливла їм назустріч. Всюдихід їхав тепер майже рівною місцевістю, такою гладенькою, немовби вона була штучно вкочена й утрамбована; чорна цятка зростала, люди побачили, що вона котиться на круглих балонних шинах, — це був їхній всюдихід, його відображення в якійсь поверхні. Коли зображення стало таке велике, що вони вже майже розрізняли риси власних облич, воно загойдалося й зникло; через те місце, де, на їхню думку, мало бути невидиме дзеркало, всюдихід пройшов, не натрапивши на жодну перешкоду, хіба що на мить їх обдало хвилею слабкого тепла, немовби вони проїжджали повз якусь невидиму, гарячу перепону. Те, що на хвилину затуманило їм очі, раптом зникло.

Під шинами захлюпало — всюдихід в’їхав у мілке болотисте озерце, точніше — в калюжу; ґрунт укривали смуги каламутної води, від неї підіймався слабкий гіркий чад, немовби під нею опинилось якесь попелище. Тут і там здіймалися горбики викинутого, світлішого ґрунту, просяклого водою, по них текли струмки, вливаючись у калюжу. Далі, правобіч, темніли якісь безформні руїни, схожі не так на рештки мурів, як на купи забруднених, зім’ятих тканин, котрі то здіймалися на кілька метрів, то опускалися до самісінької поверхні планети з неправильними порожніми чорними отворами. Всюдихід рухався поміж ям. Того, що було в них, люди не бачили. Координатор під’їхав до глинистого відвалу над однією з них, аж упершись у нього переднім колесом, виліз із машини й, видершись на купу глини, нахилився над прямокутним колодязем. Побачивши, як раптом перемінилося його обличчя, Хімік та Лікар мовчки вискочили слідом за ним: під ногою в Лікаря осунулася брила глини й хлюпнула в болото. Хімік підтримав його й потягнув за собою.

В ямі з вертикальними, мовби утрамбованими машиною стінками лежав горілиць занурений обличчям у воду голий труп. Над чорним дзеркалом води виступали тільки могутні грудні м’язи, поміж якими стирчав дитячий торс.

Троє людей підняли голови, перезирнулися й спустилися з глинистого горбика. Щоразу, коли вони наступали на рихлі брили глини, з них чвиркала вода.

— Невже на цій планеті нема більше нічого, крім могил? — зітхнув Хімік.

Вони стояли біля всюдихода й, здавалося, не знали, що робити далі. Зблідлий Координатор відвернувся й озирнувся довкола. По всій околиці тягнулися нерівні ряди глинистих горбиків, трохи віддалік праворуч сіріли купи безформних руїн, серед них біліла зміїста лінія, по другий бік,