Мирослав Сивицький - Жартівники

мені це близьке і зрозуміле, бо судячи зі статті, тобі болить, що нас затопляє бездуховність, ми летимо чорти-зна в яку прірву й, здається, нема на це ради…

За Союзу, яких би сьогодні ярликів на нього не вішали, ідеологія була понад усе! І вона таки тримала переважну частину громадян у певних моральних путах, через такі важелі, як громадський осуд, заборону, навіть острах бути покараним, позбутися крісла, портфеля, чи опинитися за ґратами… На жаль, ми у незалежній Україні не маємо жодної ідеології, а без неї, без чітко означеної мети, прогрес неможливий… Я — атеїст. Однак, розумію значення Бога в житті суспільства, та в нас, на жаль, ця ідеологія охоплює людей старшого та похилого віку, а середній, особливо молодь, перебувають поза сферою впливу церкви… Нам нагальне потрібні молоді, національно свідомі, морально й фізично здорові люди… Може я ортодоксальний, але вважаю, що в їхньому вихованні, окрім школи, церкви, повинні не останню скрипку грати й заклади культури… Спостерігаючи сите бездуховне життя наших робітників, я не раз поривався у думках знайти собі намісника, а самому піти працювати в наш комплекс… Добре, що доля надіслала мені тебе, — директор знову зиркнув на годинник. — Що ж, давай сюди заяву… До речі, ти одружений? Ні? Де живеш? На хуторі? Далеченько трохи…

— У мене машина…

— Все рівно це не діло, мотати щоночі майже два десятки кілометрів. Ми дамо тобі невеличку, холостяцьку квартиру. Влаштовує?

— Звичайно.

— Зарплата на рівні ітеерівців, і з матеріального боку в тебе проблем не буде. А от з фінансуванням комплексу, зразу попереджую, тільки художній керівник, ти й два керівника гуртків. На решту гроші заробляй собі сам…

— Будемо заробляти. Створимо самоокупні гуртки…

— На складі є у нас ще гральні автомати, італійська світлова установка, два радіоцентри, кілька комплектів підсилювальної апаратури, обладнання для рулетки, більярдні столи, виписуй, монтуй, відкривай казино, чи нічний клуб… Ти ото дивишся на мене, й мабуть гадаєш собі, як отой скупердяга Біляк не пошкодував на це все коштів?

— Через те, мабуть, що у вашій душі живе клубник.

— Почасти можливо й так, — сміється Віталій Пилипович. — Після ГКЧП, як розпадався Союз, я, усього за два вагони цукру, придбав і оці офісні меблі, й оте обладнання, і ось таких три відеосистеми.

Господар кабінету клацнув тумблером і на екрані дисплея висвітилось радгоспне подвір'я, в’їздна брама.

— Така відеосистема змонтована в спорткомплексі, тільки, кажуть, що несправна, — він ще раз клацнув перемикачем, й на дисплеї, змінюючи одна одну, попливли картини автопарку, майстерень, фермерських приміщень. — Я усе це добро вхопив тоді не роздумуючи, можливо в ту мить і справді озвався у моїй душі клубник. Нині, коли у навколишніх господарствах крадуть худобу, «роззувають» й без того бідну техніку, це нам пригодилось! Замість безлічі вартівників, що поодинці безсилі проти хитрих і спритних злодюг, ми створили мобільний загін з чотирьох міцних хлопців і чергового диспетчера та маємо спокій. Система має автономне живлення і не залежить від сваволі державних енергетиків, крадії це знають і до нас не пхаються.

На моніторі знову висвітилась картинка: подвір'я, доріжка до контори, два килимки квітів обабіч неї.

— Твої «Жигулі»? — кинув Біляк на монітор. — Ще на вигляд нічого.

— Машина нова. Я майже не їздив.

— Тоді ще одна проблема вирішиться. Я розпоряджусь, нехай тобі виділять у гаражі бокс, а для службових поїздок видавати бензин. Це вигідно буде нам обом. Ти не бігатимеш до мене за транспортом, і не марнуватимеш на це ні свій, ні мій час. Щоб зрушити таку махину, як наш комплекс, доведеться тобі помотатись і за наладчиками, і за допоміжним інвентарем, і не лише по району.

— Щодо електроніки, то я все собі змонтую сам.

— Їй-правда! — Біляк вимкнув відеосистему. — А в решті допоможемо… Правда, контингент у нашому селищі, сам знаєш, не кисейні панночки… Вже не один утік з цієї нелегкої посади.

— Я не втечу, й швидко з усіма знайду спільну мову.

— Прийшов Василь Степанович! — голосом секретарки озвався селектор.

— Нехай зайде, ми його чекаємо.

Поріг переступив повновидий, малорухливий чоловік.

— Це наш новий директор комплексу — Нестор Некуйбіда. Проведіть його зараз до будинку спеціалістів, покажіть помешкання і видайте меблі. До речі, Нестор — письменник, йому згодиться книжкова шафа, етажерка… Є це в нас на складі?

— Є.

— Тоді сьогодні завезіть усе необхідне. Харчуватися будеш сам? — цікавиться у хлопця Біляк. — Чи в радгоспній їдальні?

— Як коли випаде.

— Тоді ще поставте йому газову плитку.

— Буде виконано.

— А ти, Несторе, десь через годину, коли повернеться з району голова профкому, підеш приймати своє хазяйство… Коли виникнуть якісь проблеми, приходь!

— Постараюсь не докучати.

— Ага, — уже в приймальній ще щось згадав директор. — Знайдете, Василю Степановичу, механіка й скажете, нехай сьогодні ж забере все своє барахло з крайнього боксу.

— З котрого, де стояла легківка генерального?

— Еге ж… І ключі від нього віддайте Несторові.

— Буде зроблено.

— Ну, друже, — тисне на прощання хлопцеві руку директор, — як мовиться, ні пуху, ні пера…

— До побачення, Віталію Пилиповичу!

26

— Що ж, сину, успіхів тобі! — повнуватий, середнього зросту з добродушним обличчям і сивими, як дві замерзлі калабаньки, очима, голова профкому Іван Попель розмашисте ставить свій підпис під актом передачі. Тоді, усміхнувшись у жовті вуса, зблискує перламутром здорових зубів і, окинувши оком натиканий електронікою, уже ось з цієї миті, Несторів службовий кабінет, де обабіч дверей торують ще нерозпаковані ящики з різною апаратурою і приладами, міцно тисне хлопцеві руку. — І зроби щось таке, аби й людям у моєму віці було тут цікаво, бо отой ящик, — кивнув головою на телевізор, — уже усім добряче набрид. Від ранку до опівночі одне й те саме, як не стріляють, то ріжуть, як не скручують голови, то ґвалтують…

— Ви маєте рацію, — підтакує своєму шефові Нестор.

— Авжеж маю, бо щезли людяні фільми, що вчили добру, поваги, великого кохання, нема й ліричної задушевної пісні, лише гримкіт та вереск, під який скачуть на коні напівголі розцяцьковані мавпи, — Попель виглянув за вікно, там біля радгоспного уазика з нетерпінням чекали на нього інші члени комісії, що брали участь у передачі.

— Я мушу йти, а ти, Наталю, — він зиркає на художнього керівника, малоговірку карооку дівчину з розпущеними косами, що стікають на округлі плечі, — поводься з новим директором ґречно.

— Таке скажете… Нестор Григорович не шмаркач, як попередні, а поважна й відома людина. — Вона вперше за весь час, поки велась передача, відверто подивилась на хлопця і, зустрівшись з насмішкуватим