Джордж Орвелл - Ковток повітря

днів (здається, чотири — завжди забуваю числа, дати) місто поринуло в якусь дивну атмосферу задухи, передчуття, що щось насувається, як зазвичай буває перед грозою. Здавалося, що вся Англія завмерла в очікуванні. Стояла неймовірна спека. Добре пам’ятаю ті дні. У нашій крамниці ми продовжували працювати: у цей час всі, хто мав бодай п’ять зайвих монет, кинулися скуповувати консерви, борошно і вівсянку. Нас наче лихоманило: ми стікали потом і чекали, що буде далі. Вечорами люди збиралися на залізничній станції і мало не товкли одне одному пики за свіжі номери газет, які привозили потягом з Лондона. Якось по обіді на Головній вулиці з’явився хлопчисько з купкою газет, і люди почали вибігати зі своїх домівок, вигукуючи: «Приєдналися! Ми приєдналися!» Витягнувши черговий номер, хлопець приліпив його до вітрини однієї з крамниць:

АНГЛІЯ ОГОЛОШУЄ ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ

Ми, троє помічників бакалійника, вибігли на вулицю з радісними криками. Всі раділи. Так-так, це була радісна новина. І тільки старий Гріммет, який, до речі, вже встиг непогано нагріти руки на всій цій передвоєнній метушні, продовжував дотримуватися поглядів лейбористів, які ніколи б «не погодилися» на війну, і якось сказав, що нічого доброго з цього не вийде.

Кілька місяців потому мене забрали до армії. А ще через сім місяців я вже був у Франції.

VIII

Перше поранення я отримав аж наприкінці 1916-го.

Ми вилізли з окопу і відійшли десь на милю назад до ділянки, яка мала б бути безпечною, та німці, напевно, вже встигли пристріляти її. Раптом вони випустили у нашому напрямку кілька снарядів з важкого озброєння — гатили не довше хвилини. Десь праворуч просвистіло «с-с-с-с-с», а тоді почулося «ба-бах!» Здається, мене дістало третім снарядом. Я відчув, що саме цей мене зачепить, ще коли побачив його далеко в небі. Кажуть, таке завжди відчуваєш. Він не просто просвистів у повітрі, він кричав: «Я йду по твою, по твою душу, по ТЕБЕ!» — і все це за якихось три секунди. Останнє «по ТЕБЕ» збіглося з вибухом.

Вихор повітря підхопив мене і збив з ніг, жбурнувши об землю з несамовитою силою, — і от я лежу долілиць серед зім’ятих бляшанок, трісок, іржавого колючого дроту, у багнюці посеред канави на узбіччі дороги. Коли мене витягли і відмили від бруду, з’ясувалося, що поранення було не надто серйозним — кілька осколків впилися в дупу і стегна. Та, на щастя, приземлившись, я зламав ребро, і мене довелося відправити до Англії. Ту зиму я провів у госпітальному таборі поблизу Істборна.

Пригадуєте, якими були тоді військові госпіталі? Довжелезні ряди дерев’яних бараків, що нагадують сарай, на неймовірно холодних пагорбах (пагорбах «південного узбережжя», як його називали, через що північне мені здавалося ще жахливішим місцем), де тебе наскрізь пронизує крижаний вітер. І юрба хлопців у світло-блакитному фланелевому одязі, перемотаних бинтами з кривавими плямами, які блукають довкола, шукаючи прихистку від вітру. Іноді сюди приводили хлопчиків з приватних шкіл Істборна: їх вишиковували вервечкою, а тоді роздавали цигарки з м’ятними подушечками, які вони мали подарувати «пораненим Томмі» — так нас називали. Малюк з рожевими щічками років восьми підходив до групи поранених солдатів, що сиділи на траві, відкривав пачку із цигарками і роздавав кожному по одній, ніби годував мавп у зоопарку. Ті, хто відчував бодай якісь сили, вирушали у довгі прогулянки в пошуках дівчат. Жінок тут завжди бракувало. У долині під табором розкинувся гай, і не встигали опуститися сутінки, як мало не під кожним деревом можна було розгледіти пару, а іноді (якщо дозволяла ширина стовбура) і дві по обидва боки від нього. Найбільше мені запам’яталося, як я сиджу біля куща дроку, мерзну на крижаному вітрі, розтираю пальці, які задубли від холоду, а у роті смак ментолової подушечки. Типові солдатські спогади. Та для мене життя рядового на той час практично завершилося. Саме перед тим, як я отримав поранення, командир подав заяву на присвоєння мені офіцерського звання. Тоді армія конче потребувала офіцерів, і будь-хто, з бодай якоюсь освітою, міг отримати таке призначення. Тож просто з госпіталю мене відправили до офіцерського навчального табору під Колчестером.

Дивні речі коїть з людьми війна. Лишень три роки тому я був моторним помічником продавця, бігав по крамниці у білому фартуху, повторюючи по сто разів на день: «Так, мем! Звісно, мем. Наступне замовлення, мем!», мріяв про кар’єру бакалійника, й офіцерськими амбіціями я переймався не більше, ніж перспективою бути посвяченим у лицарі. І от я вже поміж решти новоспечених офіцерів поважно походжаю у кашкеті, сорочці з жовтим комірцем. І нічого дивного в цьому не було. Тоді всі розуміли, що під час війни все можливо.

Тебе ніби засмоктувало у велетенську машину, яка позбавляла волі й брала твоє життя під свій контроль. І ти, власне кажучи, не чинив жодного опору. Якби ж люди бодай спробували опиратися, війна закінчилася б через три місяці. Армії просто розвернулися б і покрокували туди, звідки прийшли. «Чому я пішов до армії?» — запитаєте ви. А зі мною ще мільйон дурнів, які побігли поперед батька в пекло ще до призову. Почасти заради забави, а почасти тому, що це ж «моя Англія» і «нікому ще не вдавалося перемогти британців». Та недовго музика грала. Більшість моїх побратимів забули ці гасла, перш ніж ми дісталися Франції. Бійці в окопах не були налаштовані надто патріотично, не відчували ненависті до кайзера, їм було начхати на якусь там Бельгію і долю брюссельських черниць, яких німці ґвалтували на столах (чомусь завжди казали, що це відбувалося саме «на столах», наче не могло бути нічого гіршого). Хоча, з другого боку, дезертирство не було поширеним явищем. Машина повністю оволодівала тобою. Вона жбурляла тебе з одного місця в інше, змушувала робити таке, про що ти раніше не міг і подумати, і якби одного разу тебе закинуло на Місяць, це нікого не здивувало б. Як тільки я став солдатом, довелося розпрощатися з колишнім життям. Тебе більше не обходили старі клопоти. Хочете вірте, хочете ні, та відтоді як потрапив до армії, я тільки одного разу приїздив до Нижнього Бінфілда, і то для того, щоб поховати матір. Зараз у це важко повірити, але тоді це здавалося мені нормою. Можна сказати, що основна причина була в Елсі — я припинив писати їй місяців через два. Впевнений, що вона знайшла собі когось іншого, та мені зовсім не хотілося зустріти її десь на вулиці.