Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

до щогли, як Одисей. Якщо засвистить потяг, най свистить до хрипоти. Якщо задзвонить дзвін, чому ми мусимо бігти? Ми розмірковуватимемо, що то за музика. Сядьмо, занурмо ноги в багнюку поглядів, і упереджень, і традицій, і оман, і подоб, цього намулу, що вкриває цілу землю, від Парижа й Лондона до Нью-Йорка, Бостона і Конкорда, і занурюймо далі крізь державу й церкву, крізь поезію, філософію й релігію, доки не сягнемо дна і скель, що їх зватимемо реальністю, і не скажемо: ось вона, помилки немає; а тоді почнемо, вже маючи цю point d'appui, тобто точку опори попід повінню, холодом і вогнем, зводити державу, стіну чи ліхтар, а може, й мірило, тільки не нілометр[147], а реалометр, аби прийдешні віки знали, які страшні повені облуд і оман тут бували. Якщо стати з фактом лице у лице, ти побачиш, як сонце виблискує на обох його поверхнях, мов на ятагані, і відчуєш, як солодке вістря розтинає тобі серце й кістки, і щасливо завершиш свій земний шлях. Ми прагнемо тільки реальності, в житті й у смерті. Якщо ми справді помираємо, відчуймо хрип у горлянці й холод у кінцівках; а якщо ми живі, нумо й далі робити своє.

Час — це просто потік, що в нім я рибалю. Я з нього п'ю, але при тім помічаю піщане дно й зауважую, як тут мілко. Потік котиться геть, а вічність лишається. Я п'ю далі — у небі риба, а зорі — галька на дні. Я не можу порахувати навіть до одного. Я не знаю жодної літери абетки. Я здавна жалкую, що вже не є таким мудрим, яким був у день мого народження. Інтелект — як тесак, що розділяє матерію і пробивається до потайної природи речей. Я не хочу клопотатися анітрохи більше, ніж необхідно. Моя голова — це руки й ноги. Я відчуваю, що в ній зосереджено всі мої навички. Інстинкт підказує, що моя голова — це орган для того, щоб копати нору, врешті, копають◦же певні істоти нори носом і передніми лапами, от і я ритиму і прокладатиму собі шлях крізь ці горби. Здається мені, що найбагатша жила залягає десь тут, тож я знайду її за допомогою чарівної лози й прозорих випарів — і почну копати.

Читання

Якби люди трохи доскіпливіше обирали собі заняття, то, можливо, всі взялися б сумлінно вивчати і споглядати людську природу і долю, адже предмет цей, поза сумнівами, цікавий усім. Той, хто нагромаджує майно для себе чи нащадків, засновує рід чи державу, ба навіть здобуває славу, смертний; і лише у стосунках з істиною ми здобуваємо безсмертя й не мусимо більше боятися ані потрясінь, ані нещасних випадків. Філософи древнього Єгипту й Індії припідняли покрови на скульптурі божественного[148], і цей легкий серпанок досі не опустився, тож я подивляю її, осяйну й вічно юну, так само, як вони, адже це моя сутність підштовхнула їх на той чин, і це їхня сутність у мені знову бачить божисте. На її шати не падає пил; відколи сталося божественне одкровення, не минуло ані миті. Той час, що його ми вдосконалюємо, той, що підлягає вдосконаленню, лежить поза минулим, теперішнім і майбутнім.

Моя хатина була придатніша за університети не лише для вільнодумства, а й для серйозного читання; і хоча туди, де я жив, не сягала жодна звичайна бібліотека, я перебував під впливом книжок, які діставалися найдальших закутків світу, — написаних спершу на корі, а потім переписуваних час від часу на папері. Як писав поет Мір Камар Удин Маст[149]: «Завдяки книжкам я мав велику втіху блукати полями духовного світу, не сходячи зі свого місця. Я спізнав насолоду сп'яніння від одного келиха, коли пив трунок потаємного вчення». Все літо Гомерова «Іліада» лежала в мене на столі, хоча я зазирав до неї лише зрідка. Спершу ретельніші студії унеможливлювала постійна фізична праця, адже я мусив і добудувати дім, і посапати боби. Але я підтримував себе обіцянками, що читатиму в майбутньому. Відпочиваючи від роботи, я читав поверхові книжки про мандри, доки мені не стало за себе соромно, і мусив себе спитати, де живу я сам.

Студент може читати Гомера й Есхіла грекою, не боячись закидів у байдикуванні чи ледарюванні, адже вважається, що, присвятивши ранкові години цим сторінкам, він певною мірою наслідує їхніх героїв. У наші ниці часи героїчні книжки завжди писано мертвою мовою, навіть коли їх видано нашою рідною; важка то робота — висновувати з кожного слова і речення глибший зміст, що не трапляється в повсякденному слововжитку, спираючись на ту щопту мудрості, звитяги й щедрості, якими ми наділені. Нинішнє дешеве книгодрукування щедре на переклади й мало б наблизити нас до славетних авторів античності, але ті не стали анітрохи менш видатними, химерними й цікавими. Варто присвятити неоціненні дні й години нашої юності тому, щоб вивчити бодай кілька слів древніми мовами, вивищеними над банальністю наших вулиць, адже вони постійно натякають на нові значення й підштовхують до роздумів. Невипадково навіть фермери, почувши десь кілька слів латиною, запам'ятовують їх і постійно повторюють. Кажуть, сучасніші й практичніші предмети з часом витіснять вивчення класики, але спраглі пригод студенти завжди вивчатимуть давню літературу, і байдуже, якою мовою чи як давно її написано. Адже що таке класика, як не найшляхетніші із записаних людських думок? Це єдині зацілілі пророки. Вони мають відповіді на найсучасніші запитання, яких не давали в Дельфах і Додоні[150]. З тим◦же успіхом можемо знехтувати вивчення природи, бо вона, мовляв, древня. Добре читати, тобто читати правдиві книжки відповідного духу — це шляхетна вправа, яка вимагає більше зусиль, ніж звичні нам заняття. Добре читання потребує майже такого ж вишколу, як спорт: читач мусить загнуздати майже ціле своє життя й пустити на один предмет. Книжки потрібно читати так само зосереджено і вдумливо, як їх писали. Не досить опанувати мову народу, який їх створив, адже між промовленим і записаним словом, мовою почутою і прочитаною існує значний розрив. Перше — це минуща банальність, звук, мовлення, низький і майже варварський діалект, який ми переймаємо несвідомо, як дикуни, від наших матерів. Друге — це зрілість і досвід. Якщо перше — це материнська мова, то друге — батьківська, мова вдумливого й добірного висловлювання, занадто важливого, щоб довірити його вухам, і треба народитися згори[151], щоб нею заговорити. Випадковість і право народження не наділяли юрми людські, які говорили грекою чи латиною в середні віки, привілеєм читати