Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Ну, ото посміялися ми з ним, і я пішов до начальника отділєнія.

Він був сам у кабінеті, так шо й ждать не довелося. Заходжу.

— Разрєшіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревміре, я якраз хотів тебе викликать. Як там діла в розслідуванні?

— Степане Пилиповичу, а ви знаєте, що цим дєлом — про кражу курей — займається обласна прокуратура?

— Чого? Ти шо, Ревміре! Уже скрізь ворогів бачиш! Більше облпрокуратурі робити нічого, як варварських кур рахувать!

Я мовчу.

— Откуда інформація? — питає начальник після мовчанки.

— Помните того слєдуватєля, що був у нас на суді по хіщеніям на елеваторі?

— Це про ті три мішки пшениці?

— Ну, да. Там іще хотіли пришить до них спеціально вириті канави, на яких машини підстрибували і розсипалося зерно…

— Про канави не помню.

— Ну, перед в’їздом на елеватор там канаву викопали від ящура…

— А! Так шо?

— Так на суді був такий слєдуватєль із прокуратури обласної…

— Ну, такий дженджик?..

— О! Точно! Слєдуватєль Дженджик! Так він сьогодні приходив до моєї головної підозрюваної. Я все не міг згадати його фамілію. Ох, і пам’ять у вас, Степане Пилиповичу!

I не подумайте, що це я підлизувався. Я справді з повагою сказав.

А він так засоромився, опустив голову і тихо промовив:

— Пам’ять для міліціонера — главне. Це — як крила для птаха.

Потім підвів голову, глянув мені в очі й додав:

— Затям це раз і назавжди, Ревміре!

А що ж іще людині запоминать, як не такі уроки жизні? На то нам і командири, щоб навчати нас уму-розуму, щоби передавати свій безцінний опит. Я розчулився, тому нічого не відповів, а тільки вдячно кивнув.

І тут він мене як п’ястуком по лобі:

— А ти забув, у які ми часи живемо? — і голос просто крижаний. — Ти забув, що тепер не 37-й рік? Закон — не дишло!..

— Я?!

— Ти, Ревміре, ти! Хто тобі дозволив вламуватися до людей серед ночі? У тебе що, ордер був? Ти що, тхір, який бігає ночами і курей давить? Газами своїми? Га? Ти що собі дозволяєш?

Я все зрозумів. Ну!.. Гаразд!..

— Це вам Василь телефонував?

— А це не твоє діло, хто і кому телефонував! Понятно? Понятно, я тебе питаю?

— Так точно, — я мимоволі виструнчився.

— Дуже сподіваюся, що понятно.

— Я, Степане Пилиповичу, розслідування веду…

— Яке? Яке ти ночами ведеш розслідування? Твоє діло стояти на сторожі закону, а не самому його порушувати! Понятно?

— Так точно, товаришу капітан.

— Яке таке розслідування ти ведеш, га? Ти злодіїв ловиш чи дітей, які нібито вкрали якісь ідіотські ключі? Га? А потім вигадуєш байки про слідчих прокуратури, щоб очі мені замазати? Чи, може, ти прикриваєшся священною формою радянського міліціонера, щоби свої особисті рахунки зводити з чесними людьми?

— Які особисті рахунки, Степане Пилиповичу! У мене заявлєніє…

— У тебе заявлєніє про те, що нема ніякого заявлєнія! — відрубав він, мов сокирою.

Вже знає! А я… Ех…

— Іди, Ревміре, іди. І якщо я до кінця тижня не матиму чітких результатів твого розслідування…

— Так завтра ж субота, товаришу капітан.

— От і добре, що субота. Значить, завтра й доповіси. Іди.

І я пішов. А що мені було робити? Я ж до нього — як до батька рідного, а він… Васьці повірив, а мені — ні… І про Дженджика того навіть слухати не схотів.

Але у дверях я обернувся до нього і спитав:

— Дозвольте ще одне питання, товаришу капітан.

— Дозволяю, — похмуро відповів він.

— Я щодо цього Хруща…

— Ти ділом займайся, Ревміре, а не…

— Це якраз по ділу, — твердо мовив я. — Позавчора вночі я до нього заходив, щоби з’ясувати…

— І до нього вночі?! Та ти справді якийсь…

— Дозвольте, товаришу капітан, — повторив я ще твердіше. — У нього у квартирі пахло курячим бульйоном…

— А чим у нього — тхорами повинно пахнути?

— А вранці він викидав сміття, й у смітті було куряче пір’я. А вдень він заходив на подвір’я Василя, тобто батька тих хлопців, на яких написав заявлєніє.

— Куди це ти хилиш?

— Я не хилю, Степане Пилиповичу. Я викладаю факти. Ані того дня, ні попереднього на нашому базарі ніхто курей не продавав. Це я точно знаю. Перевірив.

— То й що? Він у городі работає. Там що, базару немає?

— Там базар є, тобто колгоспний ринок. Але на ньому курей продають уже обпатраних, товаришу капітан.

Запала мовчанка. Я все сказав і чекав на реакцію начальника. А він думав. Нарешті показав на стул. Я вернувся й сів.

— У тебе в дєлі ці факти є?

— Я сьогодні йшов на роботу, якраз хотів зразу сісти і все записати… Але помітив того Дженджика…

— Дався тобі той Дженджик. Це півроку тому було. Ти й переплутати міг. Звідки йому там узятися? Соображаєш хоть шо? Слідчий облпрокуратури займається крадіжкою курей у райцентрі! Хоч нікому не кажи!

— Я тільки вам сказав, Степане Пилиповичу. А сплутати його я ніяк не міг. Я його серед ночі впізнаю.

— Я тобі впізнаю! Ще цього не вистачало. Не спиться — іди стеж за підозрюваними! Щоб я цього більше не чув!

— Єсть! — сказав я, підводячись зі стула. — Разрешіть іти?

— Сядь!

Я сів. І сидів. Мовчав. І він мовчав. Ну, понятно! Я йому такі факти виклав! Це вам не тхорячий пук!

А начальник, видно, про мене забув. Він так заглибився у свої думки, що почав сам зі собою розмовляти.

— Кому дзвонити? — бубонів він. — Прокурору? І що йому сказати? Тут бачили вашого слідчого? А він скаже: «А що, нашим слідчим не можна приїздити до вашої Варварки?». Чи секретарю прокурора? Хрін що вичавиш із того секретаря.

Може, помічнику? Я його не знаю. А якщо справді ми в них під ковпаком? Тоді взагалі не можна. Скажуть: «О! Заметушилися. Значить, у них щось не так. Якісь порушення є». А в кого немає порушень? У кого? Де їх не знайдеш, якщо шукатимеш? Ні. Це все не годиться. Я в понеділок до нього поїду. Скажу: був тут у справах, вирішив зайти. Ну, і так обережно спробую розпитати. Тут головне — щоб не виказати свого інтересу. Якщо вдасться — добре. Хоча навряд. А як не вдасться? Якщо помітять? Ще гірше, ніж нічого не робити…

Він подивився на мене і похитав головою.

— Ох і задачку ти мені загадав! Хоч звідки до неї підступись, а не підступишся. Ладно вже, йди. Я ще подумаю.

Я пішов до себе, згораючи від сорому. Отак прилетів до начальника,