Харлан Кобен - Додому

відчинити двері й вийти з машини, всі троє зачекали, поки ворота закриються повністю, ховаючи їх від допитливих об’єктивів.

Гараж був розрахований на два автомобілі. Біля їхньої машини був припаркований седан «Лексус». У гаражі не було безладу, але не тому, що господарі дуже охайні, там просто нічого не було. Нічого в цьому місці не нагадувало «родину з передмістя», а втім, чому мусило нагадувати? Патрік мав старшу сестру Франческу, якщо Майрон правильно пам’ятав, такого самого віку, як і Кларк; молодших братів чи сестер не мав. Гантер і Ненсі розлучилися, тому досі було так — мати-одиначка та дочка-студентка. Мабуть, Ненсі готувалася переїхати й почати життя з чистого аркуша.

Двері між будинком і гаражем відчинилися. Звідти висунув голову Гантер Мур. Здається, він був здивований побачити з ними Майрона, проте швидко позбувся цього відчуття.

— Агов, друзі, ходіть сюди, — гукнув він.

Вони переступили дві сходинки, перейшовши з бетону на плитку. Кухня була обладнана «під домашній затишок», імітуючи сільську кухню з кам’яним обличкуванням і дорогими меблями з натурального дерева. Ненсі стояла біля кухонного столу з чоловіком, якого Майрон не знав.

Чоловік їм усміхався. Від цієї усмішки Майронові кортіло зіщулитися. Чоловік мав десь років п’ятдесят, він був жилястий, з ріденьким волоссям, у старомодних окулярах. Він був одягнений у джинсову сорочку, заправлену в линялі джинси, і мав вигляд ведучого на фольклорному фестивалі просто неба.

Усі шестеро постояли там якусь мить, так, ніби обидві пари привели заступників, які мали почати битися. Майрон спробував налаштуватися на розмову з Ненсі та Гантером. Але тільки нервувався. Натомість містер Фольклорний Фестиваль, як здавалося, почувавсь у своїй тарілці. Він заговорив першим.

— Чому б нам усім не сісти? — запропонував він.

— Хто ви, в біса, такий? — запитав Чік.

Він улесливо посміхнувся Чікові:

— Я Лайонел.

Чік зиркнув на Майрона, на свою дружину, тоді на Мурів.

— Де Патрік?

— Він нагорі, — сказав Лайонел.

— То коли ми з ним побачимося?

— Ще трохи, — промовив Лайонел. — Чому б нам усім не сісти у вітальні, де буде зручніше?

— Гей, Лайонеле, — почав Чік.

— Що?

— А що, схоже, ніби ми хочемо влаштуватися зручніше?

Лайонел кивнув з якомога виразнішим розумінням, співчуттям та лицемірством.

— Гаразд, узято до уваги, Чіку. Можна я називатиму вас Чіком?

Чік зирнув на Майрона та Брук, наче питаючи: «Що за чортівня?»

Брук підступила до Ненсі.

— Що тут коїться, Ненсі? Хто цей чоловік?

Ненсі видавалася безпомічною, аж тут між ними став Лайонел.

— Мене звати Лайонел Стентон, — сказав він. — Я лікар, доглядаю Патріка.

— Який саме лікар? — запитав Чік.

— Я психіатр.

Ой-ой. Майронові не подобалося, до чого це все йшло.

Ненсі Мур взяла Брук за руку.

— Ми хочемо допомогти.

— Звичайно, хочемо, — додав Гантер. Його трохи хитало, і Майрон замислився, чи він тверезий.

— Чому мені здається, що далі буле «але»? — поцікавився Чік.

— Жодних «але», — сказав Лайонел, а відтак додав: — Я лише хочу, щоб ви зрозуміли: Патрік пройшов неймовірне випробування.

— Справді? — запитав Чік саркастично. — Ми нічого про це не дізнаємося, чи не так?

— Чіку, — пролунав голос Брук. Вона похитала головою, щоб він замовк. — Говоріть, лікарю.

— Я б міг ходити околяса, — промовив Лайонел, — але дозвольте сказати мені це від самого початку. Жодних зволікань. Жодних вигадок. Жодних виправдань. Лише щира правда.

«О Боже», — подумав Майрон.

— Наразі Патрік нічим вам не допоможе.

Чік розкрив був рота, але Брук помахом руки втихомирила його.

— Тобто він не зможе допомогти нам?

— Я так розумію, вчора ввечері місіс Мур запропонувала зустрітись у вас вдома.

— Так, правильно.

— Я відрадив її від такого рішення. Ось чому ви тут. Повернення Патріка туди, де все почалося, на місце злочину, якщо хочете, може мати руйнівні наслідки для його й без того слабкої психіки. Патрік і так у ступорі. Коли він говорить, то хіба що те, що він голодний чи хоче пити, та й то лише тоді, коли його запитують.

— Ви питали його про Ріса? — Майрон заговорив уперше.

— Ну звісно, — відповів Лайонел.

— І? — додала Брук.

— Він нічого не може сказати нам про вашого сина. Мені шкода, — знову глянув на неї Лайонел якомога чуттєвіше, співчутливіше й вельми нещиро.

— Це дурня якась! — вигукнув Чік.

Ненсі підійшла до Брук.

— Ми робимо, що можемо, — сказала вона.

— Твій син повернувся, — сказала Брук. — Наш — ні. Ти цього не розумієш? Ми так близько до того, щоб знайти Ріса, як ніколи раніше.

— А проте, думаю, навряд чи він може багато вам розказати, — наполягав Лайонел.

— Перепрошую? — Чік вже не міг цього терпіти.

— Зрозумійте мене правильно. Я постійно з ним. Ми робимо все можливе, щоб Патрік відкрився. Але зараз він дуже мало пам’ятає. Він ніби пам’ятає лише дитинство тут, і край. Навіть якщо він міг би розповісти вам про власне викрадення, не думаю, що це сильно б допомогло. Нам відомо тільки те, що вашого сина тримав той самий чоловік, що й Патріка.

— Патрік це підтвердив? — запитав Майрон.

— Він так багато не говорив. Важливо, щоб він пристосувався. Патрік багато часу проводить зі своєю сестрою Франческою. Гадаю, у Франчесці він бачить підтримку. Ми хочемо дозволити йому проводити час із однолітками, бувати в товаристві, але маємо робити дитячі кроки.

— Що тут у біса коїться? — запитав Чік.

— Заспокойся, Чіку, — попросив Гантер.

— Дідька лисого я заспокоюся! Твоя дитина знає, що трапилося з моєю. Він мусить із нами поговорити.

— Боюся, це неможливо, — сказав Лайонел.

— Ви не жартуєте? Це розслідування викрадення. Я викликаю копів.

— З цього не буде нічого путнього, — відповів Лайонел.

— І чому ж, у біса, ні?

— Звісно, поліція тут була. Та як лікар Патріка я порадив сім’ї заборонити їм допитати хлопця зараз. Моя робота — піклуватися про свого пацієнта і тільки про нього, але, правду кажучи, вважаю, так буде краще для всіх. Знову ж таки, хочу запевнити вас, що ми робимо все можливе, щоб забезпечити Патріку те оточення, де він зможе відкритися.

— І коли це може трапитися? — запитав Чік.

— Чіку, — промовила Ненсі, — ми всі тут робимо все, що в наших силах.

— То чого ви очікуєте від нас? — запитала Брук гостро, — Нам що, поїхати додому й чекати, коли ви зателефонуєте?

— Уявляю собі, наскільки це важко, — сказала Ненсі.

— Авжеж, Ненсі, ти добре знаєш.

— Але я мушу хвилюватися й за свого сина.

— Твій син, — руки Брук стислися в кулаки, — удома. До тебе це не доходить? Він удома. Ти можеш обійняти його. Ти можеш нагодувати його, піти перевірити, чи йому вночі тепло. А мій