Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

— А це не те саме?

— Ну, на жаль, ні.

Я справді дратуюся. Мені здається, що під час роздавання генів вона не отримала жодного математичного.

— Мушу напитися, — кажу.

— Знаєш, у тата досить непоганий бар… Схоже, я так тебе рознервувала, що згодилося б щось міцніше?

— Опто… Води мені дай.

Вона йде по воду, а я роззираюся її кімнатою. Вона зовсім інакша, ніж моя. Дівчача. Важко сказати, у чому це виявляється, бо стіни не пофарбовані в рожевий чи щось у цьому стилі. Може, у тому, що на підвіконні в неї квіти, ще й квітнуть, а не як у мене — самотня суха бадилина, яку я тримаю хіба із жалю. У ще тут є різні дрібнички, рамки з фотографіями. Велике фото на полиці, напевно, мама. Підходжу, щоб краще роздивитися. Господи, вони з Оптою схожі, як не знаю хто, тільки мама — блондинка. Руде волосся, напевно, від батька, хоч наскільки я помітив, він уже почав сивіти. Але усмішка, зуби — копія. Схожа на маму, як дві краплі води.

Опта повертається з водою.

— Твоя мама дуже схожа на тебе…

Хотів сказати, що була, але прикушую язика.

— Справді? — Опта радіє. — Тато каже, що я дедалі сильніше її нагадую. Мене це тішить, бо це немовби вона живе в мені. А принаймні, наче її зовнішність живе в мені. Бо характер… не зовсім.

— Яка вона була?

— Не така шалена, як я. Лагідна… і спокійніша. Як стоїк, ну, ти розумієш.

— Розумію.

— Вона ніколи не кричала, не дратувалася, будь-кого вміла простити. У кожному бачила позитивні риси.

— Щось мені здається, що ти схожа на неї більше, ніж тобі здається. Зрештою, люди потроху змінюються з віком.

— Гадаєш, колись я стану спокійніша й менш балакуча?

— Гм… Це трохи складно уявити… — сміюся, а Опта жбурляє в мене подушкою.

— Агов! — вдаю, що образився. — А взагалі, повертаймося до завдання. Ти сповзла з теми, а я цього навіть не помітив.

І ми повертаємося до процентів. Через годину бачу, що Опта розуміє, а мені вже час іти, зрештою, я обіцяв, що повернуся не надто пізно.

— Даси раду? — питаю.

— Із чим? Лягти спати? — позіхає вона. — Гадаю, із цим я дам раду чудово.

— Ні, завтра, на математиці.

— Звісно. Після такого пояснення хто б не впорався. Дякую, Феліксе.

— До Ваших послуг, — низько вклоняюся. — А якщо серйозно, то завжди кажи, коли в тебе будуть якісь проблеми з математикою чи фізикою.

— Завжди казати?

— Ага, — киваю.

— Тоді тобі б довелося тут поселитися, бо, схоже, не існує такого розділу математики, фізики чи хімії, з яким у мене не було б проблем.

— Я з радістю тут житиму, — кажу ніби жартома, але насправді… Я б хотів якомога частіше бути поруч із нею. Шкода, що ми не однокласники. У школі ми часто розминаємось, бо перерви надто короткі, і кожне з нас біжить до свого класу. Іноді я бачу її здалеку, але навіть побалакати ніколи, ми лише всміхаємося одне одному, я навіть не махаю їй, бо всі б одразу почали реготати. Уроки в неї часто закінчуються раніше чи пізніше за мої.

Я підводжуся, щоб піти, і якусь мить ми стоїмо навпроти одне одного, і обоє не знаємо, що далі. Врешті я роблю крок до неї й злегка обіймаю. І так стоїмо, застиглі в обіймах, а я не знаю, що думати, бо так воно якось… Не знаю, чи вона чекає, щоб я щось зробив, але я боюся робити будь-що, тому починаю шкодувати, що взагалі її пригорнув. Нарешті вона обережно відсторонюється.

— Дякую, Феліксе. Побачимося… у школі.

— То па-па. Я триматиму кулаки за математику.

Вона киває й проводжає мене до вхідних дверей.

— До побачення! — гукаю я її татові, а він відповідає, але мені не дуже чутно, бо працює телевізор.

Я йду до школи… ну, не сказати, що лечу, як на крилах, але принаймні цього разу в мене добре зроблена математика. І якщо вчителька спитає про ці відсотки, то я знатиму, про що йдеться. Навіть блондинкам не вдається зіпсувати мені настрій, хоч, звісно ж, вони традиційно коментують мій вигляд.

— Глянь, що товстуха натягла на себе.

— Ти цю спідницю, мабуть, у тітки позичила! Тьотя-мотя!

— Нове надбання? Може, виставиш ролик на Ютубі? Найгірші покупки року!

Мені на них начхати, я вдягатимусь, як хочу. Я вже давно змирилася з тим, що й так хтось завжди матиме до мене якісь претензії. Спідниця синя, з рюшами. Я купила її всього за чотири злоті. Байдуже, що вона немодна, мене вона радує і, здається, пасує до мого характеру. До неї чорний светр і улюблені зелені мартенси, на жаль, у школі їх доводиться змінити на кеди, і це вже не так добре виглядає, але нічого не вдієш. Може, колись настануть часи, що в школі теж буде дозволено ходити в мартенсах. Мовчки сідаю за парту.

Звісно, я сиджу сама, але мене це зовсім не засмучує, більше місця для моїх речей, і я взагалі не впевнена, що хотіла б сидіти з кимось із цього класу. Заходить математичка, Гузикова. І її погляд одразу зупиняється на мені, мабуть, через спідницю. Але сьогодні я цьому навіть рада.

Загалом я боюсь цієї тітки. Вона теж належить до важких людей, тільки з іншої причини. Вона мала й худа, у неї темне, коротко стрижене волосся. Думаю, що ми смішно виглядаємо поруч: коли я стою біля дошки, то принаймні на голову вища за неї і вдвічі товстіша. Вона важка тому, що в неї постійно стиснутий рот і незмінний вираз обличчя.