Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

— Міхальська, — каже вона. — Маю для тебе задачечку.

Диктує, а я записую умову на дошці. А оскільки завдання дуже схоже на те, що було в домашці, я без проблем розв’язую його. Вона здивована, наче не може повірити, що цього разу в мене вийшло. І дає ще одне, складніше. Якось розв’язую, роблю одну помилку в обчисленні, але й так отримую четвірку за все. Четвірка з математики, господи, я, напевно, помру від щастя!

На перерві пишу есемеску Феліксу, що це завдяки йому. Може, для нього четвірка й не є супероцінкою, але мене вона точно рятує. Це найкраща оцінка, яку я отримала цього року.

Добре, що сьогодні п’ятниця, я вже втомилася від уроків. Але насправді погано… Бо щодня, коли я йду до школи, то думаю, що побачу Фелікса. Що, може, ми зустрінемося на подвір’ї. Що, може, кудись разом підемо. Навіть коли ми не бачимось, то я весь день сподіваюся. Бо — що тут казати — мені б хотілося, щоб він підійшов, заговорив, запросив мене кудись. Мені здається, я вже вичерпала свої можливості: тоді, коли ми щойно познайомились, і я прийшла до нього додому (ну, бо це була аварійна ситуація й навіть годилося запропонувати допомогу), і вчора, коли він учив мене математики. Я от думаю… Я не можу знову запропонувати йому прийти позайматися зі мною, це було б занадто, він не може щодня мені допомагати. Зараз, коли його бабусі краще, я теж не запропоную прийти допомогти йому. У середу репетиція, але до середи ще дуже далеко…

Знаю, знаю чого б мені хотілося. Просто хочу, щоб він запросив мене на побачення. Бо тоді б я знала, що це не просто так. Окрім того, я загалом хочу піти на побачення. Бо ніколи не ходила. Ну що ж, я його точно не запрошу, я віддаю перевагу старим принципам. Почекаю, може, колись надумає. А може, і ні, може, з його боку це лише дружба. Він сам сказав, що в нього немає друзів. Може, йому потрібна подруга, а не дівчина?

Мабуть, на вихідних витягну тата в кіно. Треба його, бідаку, трохи розважити. І мушу переконати його шукати роботу, бо він у цій хаті здуріє. Вбив собі в голову, що він старий і його вже нічого не чекає. Жах.

Не люблю вихідні. Знаю, що це дивно, їх усі люблять, бо не потрібно йти на роботу чи до школи. Але для мене школа і те, що буває після уроків — єдина розвага. І коли я хочу зустрітися з дівчатами в суботу чи неділю, вони ніколи не можуть, і я лишаюся сама. А потім часто дізнаюся, що вони десь були разом. Не знаю, чому вони мене не кличуть. Краще було б мати одну подружку, ніж дві. Бо дві — це пара, і вони можуть легко мене кинути й гарно розважатися самі. А якщо мати одну, вона б не могла на мене образитися, бо не мала б вибору.

Вчора ми попрохали бібліотекарку пустити нас за комп’ютер і робили собі профілі на Фейсбуку, тобто це були вигадані профілі, а я свій уже не чіпала, тільки подивилася, але Майкл не озивався. Показала дівчатам його профіль і вони теж його додали. Але наразі нічого більше не відбулося. Нудьга зелена.

Але найбільша нудьга в суботи й неділі. Я сиджу в цій хаті, бабуся лежить, Фелікс бринькає на синтезаторі. Сніданок, потім обід, який готує брат, тож їдло теж таке собі. Ніхто зі мною нікуди не піде, Фелікс навіть не хоче в «Монополію» зі мною зіграти. Від нудьги я почала читати книжки, що роблю рідко. Бо мені навіть телевізор не дають дивитися, Фелікс каже, що бабусі треба відпочивати, і забороняє вмикати «Disney Channel». І от ми саме обідаємо, коли бабуся питає Фелікса:

— А ти чого такий невеселий?

— Я?

— Ну, не я ж, — Бабі всміхається. — Мені добре. І знаєш, що? Здається, я вже більше не впісююсь.

— О, це класно! — вигукує Фелікс.

Я мовчу. Як їм не соромно говорити про це отак навпростець?

— То кажи. Ти чого такий сумний? Посварився з ким?

— Мабуть, із тою Оптою, — припускаю.

— Я не сварився з Оптою! — кричить Фелікс.

— А хто це — Опта?

— Феліксова дівчина, — пояснюю. — Вона руда, кудлата й химерно вдягається.

— Я тебе приб’ю, — говорить мені Фелікс, але бабусі явно цікаво. — Вона не моя дівчина!

— Ну, то подруга, — кажу. — Ти сам сказав, що вона твій друг, не заперечуй.

— Із дружби багато може початися, — філософствує бабуся. — Любов часто починається із дружби. Я і ваш дідусь… теж спочатку дружили. Він мені допомагав з уроками, добре знав математику…

— Фелікс Опті теж з математики допомагав.

— А ти все звідки знаєш, нишпорко?! — мій брат справді розсердився.

— То як? Ти посварився із цією своєю подругою? — бабуся не може стримати цікавості.

— Не посварився.

— То чого такий сумний? Сумуєш за мамою?

— Ні, — відповідає він, не замислюючись.

А бабуся довго на нього дивиться, наче сканує.

— Ти просто сумуєш за Оптою.

— Лишіть мене в спокої, відчепіться.

— Чому ти не запросиш її на побачення? — питаю.

— На побачення?

— Ну, кудись не запросиш. Вона ж хороша.

Бо це правда. Навіть я мушу визнати, що ця Опта — симпатична. Насправді, я й сама трохи за нею скучила.

— Так, — погоджується бабуся. — Якщо дівчина важлива для тебе, ти повинен покликати її на побачення. Я можу виділити… якусь фінансову допомогу.

— Просто подзвони їй, — кажу, мій брат зникає у своїй кімнаті. Вигляд у нього переляканий.

— Гарна порада, — бабуся схвально киває головою. — Але в тебе ще немає хлопця, еге