Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

я з жахом роззирнувся довкола. Жанна зникла. Я бачив струмок і плаский камінь, бачив неподалік убиту гадюку, але соколи та blocs зникли. Я підвівся на ноги. Сад, фруктові дерева, відкидний міст і двір, оточений мурами, зникли. Я знетямлено вдивлявся у купу руїн, що розсипалися від часу: сіре, поросле плющем румовище, крізь яке проростали великі дерева. Я поплівся вперед, ледь пересуваючи занімілі ноги. З верхів’я дерев над руїнами злетів сокіл й, описуючи кола, стрімко злітав у високість, поступово зникаючи з виду, аж поки геть не розтанув у небесній блакиті.

— Жанно! Жанно! — волав я, але слова завмерли на моїх устах, і я звалився на коліна серед трави. За Божою волею я, сам не знаючи того, впав, уклінний, біля зруйнованої часом кам’яної усипальниці на славу нашої Матері Скорботи[81]. Сумне обличчя Діви Марії, вибите на камені, дивилося на мене. Я побачив хрест і терни біля її ніг, а нижче прочитав:

Помолімося за душу леді Жанни д’Іс, яка померла

в юності від кохання до незнайомця Філіпа

1573 року після Різдва Христового.

А на холодній плиті лежала жіноча рукавичка, все ще зберігаючи її тепло й аромат…

Рай пророків

Якби із раю — от біда яка! —

Пішло б вино, пішла любов п’янка,

Тоді би був усіх пророків рай

Порожній, як кишеня жебрака!

Омар Хайям

Студія

Він усміхнувся й мовив:

— Шукай її по світу.

— Про який світ ти кажеш? — мовив я. — Мій світ отут, між цими стінами і склом над головою, тут, серед позолочених карафок, прикрашених коштовностями рук, серед рам і полотен, серед чорних скринь і стільців з високими спинками з химерною різьбою, фарбованих у золото й блакить.

— На кого ти чекаєш? — спитав він.

— Я впізнаю її, коли вона прийде, — відповів я.

Язики полум’я шепотіли таємниці білого праху в моєму серці. Я почув кроки, голос і пісню, що долинали з вулиці.

— На кого ж ти чекаєш? — спитав він.

— Я впізнаю її, — мовив я у відповідь.

Кроки, голос, пісня з вулиці. Я впізнавав ту пісню, проте не кроки й голос.

— Дурень! — крикнув він. — Ця пісня — та ж сама, лише кроки та голос змінились за багато років!

Язики полум’я шепотіли таємниці білого праху в моєму серці:

— Годі чекати, кроки та голос з вулиці — вони вже оддалік.

Тоді він усміхнувся й мовив:

— На кого ти чекаєш? Шукай її по світу!

Я відповів:

— Мій світ отут, між цими стінами і склом над головою, тут, серед позолочених карафок, прикрашених коштовностями рук, серед рам і полотен, серед чорних скринь і стільців з високими спинками з химерною різьбою, фарбованих у золото й блакить.

Примара

Примара минулого далі не проникне.

— Якщо правда те, — зітхнула вона, — що ти мене вважаєш другом, повернімося разом. Ти все забудеш там, під літнім небом.

Я обіймав її, благав і пестив: я схопив її, блідий від гніву, проте вона стояла на своєму.

— Якщо правда те, — зітхнула вона, — що ти мене вважаєш другом, повернімося разом.

Примара минулого далі не проникне.

Пожертва

Я зайшов у поле квітів, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.

Далеко у полі скрикнула жінка:

— Я вбила того, кого кохала!

І з глека оросила кров’ю квіти, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.

Далеко у поле я зайшов і прочитав на глеку тисячі імен, поки кров переливалась через його край.

— Я вбила того, кого кохала! — крикнула вона. — Страждає світ від спраги, то хай нап’ється!

Вона пішла. Далеко у полі я бачив, як вона зрошувала кров’ю квіти, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.

Доля

Я підійшов до мосту, який не кожен може перейти.

— Проходь! — крикнув хранитель, проте я засміявся й відповів:

— На все свій час.

Він усміхнувся й зачинив ворота.

Молоді й старі підходили до мосту, який не кожен може перейти. Всіх завернули. Я стояв і ліниво рахував їх, допоки їхній лемент та шум не сприкрили мене. Тоді я знову підійшов до мосту, який не кожен може перейти.

Юрба перед ворітьми заволала:

— Він прийшов запізно!

Але я засміявся і сказав:

— На все свій час.

— Проходь! — крикнув хранитель. Я пройшов. Він усміхнувся й зачинив ворота.

Юрба

Там, де юрба на вулиці щільніша, стояли ми з П’єро. Дивились всі на мене.

— Чого вони сміються? — я спитав, але він шкірився, стираючи крейду з моєї чорної накидки. — Не бачу я. Мабуть, то щось смішне. Можливо, чесний злодій!

Дивились всі на мене.

— Він вкрав твій гаманець! — сміялися усі.

— Мій гаманець! — я скрикнув. — Гей, П’єро! Допоможи, тут злодій!

Сміялися усі:

— Він вкрав твій гаманець!

Вперед ступила Правда із дзеркалом в руках.

— Якщо він чесний злодій, — вигукнула Правда, — П’єро знайде його за допомогою цього дзеркала!

Але він тільки шкірився, стираючи крейду з моєї чорної накидки.

— От бачиш, — мовив він, — Правда — то чесний злодій. Вона повернула дзеркало тобі.

Дивились всі на мене.

— Арештуйте Правду! — крикнув я, забувши, що загубив не дзеркало, а гаманця. Там, де юрба на вулиці щільніша, стояли ми з П’єро.

Блазень

— Вона була чарівна? — я спитав. Він тільки хихотів і слухав передзвін дзвіночків на ковпаку.

— Неймовірно, — засміявся він. — Подумай про тривалу подорож, про повні небезпеки дні, про страшні ночі! Подумай, як блукав він ради неї рік за роком, крізь ворожі землі, сумуючи за друзями й родиною, в тузі за нею!

— Неймовірно, — засміявся він і слухав передзвін дзвіночків на ковпаку.

— Вона була чарівна? — я спитав. Він тільки буркнув щось і шепотівся із дзвіночками на ковпаку.

— Вона поцілувала його біля воріт, — засміявся він, — проте люб’язність брата в коридорі торкнулась його серця.

— Вона була чарівна? — я спитав.

— Неймовірно, — засміявся він. — Подумай про тривалу подорож, про повні небезпеки дні, про страшні ночі! Подумай, як блукав він ради неї рік за роком, крізь ворожі землі, сумуючи за друзями й родиною, в тузі за нею!

— Вона поцілувала його біля воріт, проте люб’язність брата в коридорі торкнулась його серця.

— Вона була чарівна? — я спитав. Він тільки буркнув щось і слухав передзвін дзвіночків на ковпаку.

Зелена кімната

Клоун повернувся напудреним обличчям до дзеркала.

— Бути чарівним — то бути