Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

красивим, — мовив він, — а хто може зрівнятися з моєю білою маскою?

— Хто може зрівнятися з його білою маскою? — спитав я Смерть, що за спиною.

— Хто може зрівнятися зі мною? — мовила Смерть. — Я все одно біліша.

— Яка краса, — позіхнув Клоун, відвертаючи напудрене обличчя від дзеркала.

Випробування Кохання

— Якщо кохаєш ти насправді, — мовило Кохання, — годі чекати. Дай їй прикраси, що її знечестять; знечестять і тебе у коханні до неї. Якщо кохаєш ти насправді, — мовило Кохання, — годі чекати.

Я взяв прикраси й підійшов до неї. Вона відсахнулася від них.

— Навчи мене чекати, я тебе кохаю! — схлипнула вона.

— Тоді чекай, якщо то правда, — мовило Кохання.

Вулиця Чотирьох вітрів

Ferme tes yeux à demi,

Croise tes bras sur ton sein,

Et de ton cceur endormi

Chasse à jamais tout dessein[82]

Поль Верлен

Je chante la nature,

Les étoiles du soir, les larmes du matin,

Les couchers de soleil à l’horizon lointain,

Le ciel qui parle au cœur d’existence future[83]!

I

Тваринка сторожко застигла на порозі, готова у разі небезпеки одразу тікати. Северн відклав палітру і привітально простягнув руку. Кішка не зрушила з місця, її жовті очі невідривно дивилися на Северна.

— Киць-киць, — мовив він тихим, заспокійливим голосом, — заходь.

Кінчик її худого хвоста ледь ворухнувся.

— Та заходь-бо, — повторив він.

Очевидно, його голос здався кішці достатньо переконливим, бо наступної миті вона повільно звелась на всі чотири лапи, не відриваючи від Северна погляду. Хвіст притискався до сухорлявого боку.

Він з усмішкою відійшов від мольберта. Кішка зміряла його поглядом, нерухомо спостерігаючи, як він підходить і схиляється над нею. Її очі простежили за рукою, що торкнулась її голови. Після цього вона видала різке «няв».

Спілкування з тваринами було давнім звичаєм Северна, мабуть через те, що він так довго прожив на самоті.

— Що сталося, кицю? — запитав він.

Полохливий погляд котячих очей зустрівся з його очима.

— Розумію, — ласкаво промови він. — Зараз отримаєш.

Далі, неквапно рухаючись, він почав клопотатися, як гостинний хазяїн: прополоскав миску, наповнив її молоком із пляшки, що стояла на підвіконні, та схилився над нею зі шматком хліба в руці.

Тваринка підвелася й підійшла до миски.

Він покришив у молоко хліб, розмішав шматочки ручкою мастихіна, а потім відступив назад, спостерігаючи, як кішка занурює мордочку у поживну страву. Чоловік дивився на неї у цілковитій тиші. Час від часу, коли кішка хапала шматочок хліба на краю миски, та дзвеніла на вимощеній плиткою підлозі. Нарешті увесь хліб було з’їдено, і рожевий котячий язичок вилизав посуд так, що він засяяв, наче полірований мармур. Після цього кішка всілася, байдуже повернувшись до Северна спиною, і почала вмиватися.

— Авжеж, — мовив зацікавлений Северн, — тобі це не завадить.

Вона нашорошила одне вухо, проте не побажала ні обернутись, ані перервати свій туалет. Мірою того як зникав бруд, Северн починав розуміти, що природа задумувала кішку білою. Її шерсть збилася у ковтуни від хвороби чи бойових поранень, хвіст був поламаним, а спина — кістлявою. Але в той час як вона енергійним вилизуванням приводила себе до ладу, поступово стала проступати вся чарівність цього створіння. Коли нарешті кішка вдоволено заплющила очі та сховала під грудьми передні лапки, він знову лагідно промовив:

— Ну, розповідай, як справи?

У відповідь кішка загарчала, однак у цих звуках він розпізнав спробу муркотіння. Він знову нахилився, аби погладити її, і цього разу вона відповіла нявчанням — доброзичливим запитальним «няв», на що той відказав:

— Так, звісно, ти виглядаєш набагато краще. Коли відновиш свою шерсть, станеш чудовою кішечкою.

Задоволена компліментом, вона підвелась і почала тертися біля його ніг, просовуючи голову між ними та вдоволено муркочучи. Северн увічливо і серйозно відповідав на її нявчання.

— То що тебе привело сюди? — спитав він. — На вулицю Чотирьох Вітрів, на п’ятий поверх, до дверей помешкання, де тобі завжди раді? Що утримало тебе від втечі, коли я відволікся від свого полотна і побачив твої жовті очі? Ти кішка з Латинського кварталу[84], як і я? Чому ти носиш рожеву підв’язку на шиї?

Кішка стрибнула йому на коліна і муркотіла, поки він пестив її.

— Вибач, — продовжив він лінивим заспокійливим тоном, що гармонійно вплітався у котяче муркотіння, — якщо пхаю свого носа у чужі справи, але мені дуже кортить довідатися про цю рожеву підв’язку, так вигадливо прикрашену квітами й закріплену срібною застібкою. Еге ж, бачу карбовану позначку на краю, як це й передбачено законом Французької республіки. То яким чином ця так елегантно оздоблена підв’язка з рожевого шовку, ця шовкова підв’язка зі срібною застібкою опинилася на твоїй худій шийці? Чи правильно я припускаю, що хазяйка цієї підв’язки — то і твоя хазяйка? Може, це пані похилого віку, яка живе пам’яттю про свої молоді літа і настільки тебе вподобала, що вдягає на тебе свої прикраси? Про це свідчить розмір підв’язки. Твоя шия тоненька, а підв’язка чудово на ній сидить. Проте я помітив — я взагалі багато чого помічаю — що підв’язку можна суттєво збільшити. Ці маленькі срібні гаплички, яких я нарахував п’ять штук, є тому доказом. Ще я бачу, що п’ятий гачечок зношений, наче ним постійно користувалися.

Киця звела лапки від задоволення. На вулиці панувала тиша. Северн шепотів собі далі:

— Але навіщо твоїй хазяйці прикрашати тебе найважливішою річчю у її житті? Чи, принаймні, важливої його частини. Чого це раптом їй забаглось одягти цю шовкову прикрасу, оздоблену сріблом, на твою шию? То була скороминуща примха — коли ти, ще не втративши своєї густої гладенької шерсті, гордівливо зайшла до її спальні, муркочучи «доброго ранку»? Авжеж, вона сиділа між подушок, витке волосся спадало їй на плечі, поки ти ходила ліжком, муркочучи: «Доброго ранку, господине». О, це так легко зрозуміти, — позіхнув він, зручно вмощуючи голову на спинці стільця. Кішка все ще муркотіла, плавно випускаючи і втягуючи кігтики на його колінах.

— Розповісти тобі про неї, кицю? Вона дуже вродлива, твоя хазяйка, — сонно прошепотів він. — Її волосся важке, немов щире золото. Я міг би намалювати її — не на полотні, звісно, — і мені знадобилися б тони, відтінки, фарби і барви яскравіші за найяснішу веселку. Я зміг би намалювати її лише із заплющеними очима, бо тільки у мріях можна знайти