Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

— свідчить про наявність у мені французької крові. Здавалося, їй було геть байдуже до зовнішнього світу. Я вирішив, що через няньчині історії той, напевно, став для неї нецікавим та не вартим уваги.

Ми все ще сиділи за столом. Вона кидала виноградинки маленьким польовим пташкам, що безстрашно копошилися біля самих наших ніг.

Я обережно завів було мову про те, що мені слід повертатися, але вона навіть чути про це не хотіла. Не усвідомлюючи до кінця свого рішення, я пообіцяв їй залишитися на тиждень і взяти участь у соколиному полюванні разом з її сокольничими. Я також пообіцяв знову завітати до неї після свого повернення до Керселе.

— Не знаю, що й робитиму, — невинно промовила вона, — якщо ви не повернетеся.

Розуміючи, що не маю права засмучувати її після мого освідчення в коханні, я безмовно сидів, ледь наважуючись дихати.

— Ви часто навідуватимете мене? — запитала вона.

— Дуже часто, — відповів я.

— Щодня?

— Щодня.

— Ох, — зітхнула вона, — тоді я дуже щаслива. Ходімо, подивитеся на моїх соколів.

Вона підвелась і взяла мене за руку з тією самою дитячою владною невинністю. Ми попростували садом між фруктових дерев до порослої густою травою галявини, якою протікав струмок. Там було п’ятнадцять-двадцять пнів, і на всіх, окрім двох, сиділи соколи. Вони були прив’язані до пеньків ременями, прикріпленими до їхніх лап сталевими заклепками. Невеличкий потічок чистої весняної води звивисто пробігав поблизу кожного сідала.

Побачивши дівчину, птахи здійняли лемент. Вона пройшлася від одного до іншого, когось пестячи, когось ненадовго беручи на зап’ясток, нахиляючись, аби послабити чиїсь пута.

— Хіба вони не чудові? — запитала вона. — Дивіться, це слухняний сокіл. Ми звемо його «простаком», бо він ловить здобич у простій погоні. А це блакитний сокіл. Ми, сокольничі, звемо його «шляхетним», бо він нависає над жертвою і, кружляючи, падає на неї з небес. Оця біла пташка — кречет з півночі. Також «шляхетний»! Це підсоколик, а цей самець тренований для полювання на чаплю.

Я поцікавився у неї, звідки вона знає давню мову соколиного полювання. Вона не пам’ятала, хоча думала, що її навчив батько, коли вона була ще маленькою.

Потім вона відвела мене вбік, аби показати малих соколенят у гнізді.

— Сокольничі називають їх niais, — пояснила вона. — Branchie — це маленьке пташеня, яке вже може вилізти з гнізда і стрибати з гілки на гілку. Молода пташка, яка ще не линяла, зветься sors, а mue — це сокіл, який линяє у неволі. Коли ми ловимо дикого сокола, який уже змінив оперення, ми звемо його hagard. Рауль колись навчив мене, як приручати соколів. Хочете знати, як це робиться?

Вона сіла на березі струмка серед соколів, я примостився біля її ніг.

Леді д’Іс звела догори свого ніжно-рожевого пальчика й почала серйозно розповідати.

— Спочатку треба спіймати сокола.

— Мене вже спіймали, — відповів я.

Вона усміхнулась і сказала, що приручити мене буде важко, бо я шляхетний.

— Я вже приручений, — відповів я. — З путами та дзвіночком.

— О, мій відважний соколе, то ти повернешся на мій поклик? — засміялась вона у захваті.

— Я — ваш, — серйозно мовив я у відповідь.

На мить дівчина замовкла. Її щоки зашарілися, вона знову підвела палець і сказала:

— Слухайте, я хочу розповісти про соколине полювання…

— Я слухаю, графине Жанно д’Іс.

Вона знову замріялась, її погляд спіймав щось удалині за легкими хмаринками.

— Філіпе, — проговорила вона нарешті.

— Жанно, — прошепотів я.

— Оце й усе, це все, чого я хотіла, — зітхнула вона, — Філіп і Жанна.

Вона простягнула мені свою руку, і я торкнувся її губами.

— Завоюйте мене, — сказала вона, і цього разу її тіло й душа промовляли в унісон.

Згодом вона розпочала знову:

— Поговоримо про соколине полювання?

— Отже, — відповів я, — ми спіймали сокола.

Тоді Жанна д’Іс обхопила мою долоню своїми руками і розповіла мені, як за допомогою янгольського терпіння молодого сокола вчать триматися на зап’ястку, як потроху він звикає до дзвіночка, пут і chaperon à cornette[80].

— Спочатку у них має бути добрий апетит, — пояснила вона, — тоді поступово я зменшую раціон їхнього харчування; у соколиному полюванні це називається pât. Після багатьох ночей, проведених au bloc, як оці пташки зараз, я домагаюся, аби hagard спокійно сидів на зап’ястку, тоді птах готовий навчитися приходити по їжу. Я прикріпляю pât, або leurre, на кінці батога і привчаю птаха летіти до мене, щойно починаю крутити батогом над головою. Спочатку я кидаю pat, коли сокіл прилітає, тоді він їсть їжу на землі. Згодом він навчається ловити leurre у русі, поки я кручу батогом над головою або волочу його по землі. Після цього вже легко навчити сокола нападати на дичину, завжди пам’ятаючи faire courtoisie á l’oiseau, тобто дозволивши птахові скуштувати свою здобич.

Її урвав крик одного із соколів. Дівчина підвелася, аби прикріпити longe, що відірвався від bloc, але птах не переставав бити крильми і кричати.

— У чому річ? — спитала вона. — Філіпе, ви щось бачите?

Я озирнувся і спершу не побачив нічого, що могло б викликати хвилювання, яке тепер охопило й інших птахів. Потім мій погляд упав на плаский камінь біля струмка, з якого підвелася дівчина. Його поверхнею повільно повзла сіра змія, на її трикутній голові, наче два гагати, виблискували очі.

— Змія, — спокійно сказала вона.

— Вона ж не отруйна, правда? — запитав я.

Вона вказала на V-подібний знак на своїй шиї.

— Це неминуча смерть, — сказала вона. — Це гадюка.

Ми дивилися, як рептилія повільно сповзала з гладкого каменя туди, де сонце нагріло землю.

Я кинувся, аби дослідити укус, але вона зі скриком перехопила мою руку:

— Не треба, Філіпе! Я боюсь!

— За мене?

— За тебе, Філіпе. Я кохаю тебе.

Я обхопив її обличчя руками й поцілував у губи, але все, що я міг сказати, було «Жанно, Жанно, Жанно». Коли вона, тремтячи всім тілом, впала мені на груди, щось у траві вдарило мене в ногу, але я навіть не поворухнувся. Щось знову вдарило у щиколотку, і гострий біль пронизав усього мене. Я поглянув на любе обличчя Жанни д’Іс і поцілував її. Потім, зібравши всі свої сили, я обережно поклав її на землю, тоді нагнувся, відірвав гадюку від своєї ноги і розтрощив їй голову. Пам’ятаю відчуття слабкості та німоти. Пам’ятаю, як упав на землю. Крізь пелену, що повільно опускалася на очі, я розгледів біля себе біле обличчя Жанни, і коли світло в моїх очах згасло, я все ще відчував її руки на своїй шиї, її м’яку щоку біля моїх губ…

Розплющивши очі,