Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— А може, воно й на краще, що вони звалили й позбавили нас свого товариства? — філософствував Петро. — Навіщо нам поряд ті підступні люди, здатні, як виявилось, на все?

— Панасик не підступний, Петю! То все вона, твоя Єлена! І як вона змогла йому сподобатись?

— Таке питаєш, мамо Галю! На таку дівку і святий поведеться. А тут стільки років зі старою, тобто, старшою... вибач, мамо!

— Та не вибачайся! Я знаю, на скільки років він молодший за мене! Сама завжди думала: і чого у нас із ним все вийшло? Ми ж не один рік жили разом! І добре жили! — Галина не звертає уваги на те, як гмикнув Петро. — А потім зрозуміла: Панасик такий чистий, такий незіпсутий! А кому це зараз потрібно? Тому його й потягло до мене!

— Мамо, невже ти не розумієш: душевна чистота — то також товар в наші дні! Якби в мене була лише койка на кухні, куди люди перестають ходити о першій, і починають наново о п’ятій, і тут якась тітка забирає в окрему кімнату на Дарвіна, нехай навіть жити із нею, я б теж був душевно чистий!

— До чого тут Дарвіна! — обурювалась Галина. — Адже душевна чистота не може оцінюватися в квадратних метрах! Це непоєднувані речі!

— Поєднувані, мамо! Якщо не маєш ні житла, ні грошей, то треба бодай навчитися косити під душевно чистого. І якась матуся з квартирою візьме на виховання. Годувати груддю.

Коли Галина вперше почула такі речі від сина, вона не витримала, розплакалася і втекла з кухні до своєї кімнати. Проте, коли вони з сином наступного разу зустрілися на кухні, Галина знову повернулась до болючих питань свого життя:

— То, виходить, і для Єльки душевна чистота Панасика виявилися добрим товаром?

— Та ні. Її в ньому зацікавила готелька на Борщагівці.

Петро розповів матері, що одружуватися з Єлькою не збирався. Добре бачив, яка вона харцизяка. Але дуже розраховував погуляти з нею довше. Дівки з такою шкірою — просто фотошоп! — з таким волоссям, з такими пропорціями талії та грудей, в нього не було й не буде!

— Припини, — кричала Галина, — які ви, мужики! Вам тільки тіло! А душа?!

Але Петро не припиняв:

— Дісталося Поносику таке! На Дарвіна не заїхала, то хоча б на Борщагівку!

— Пожалій маму Галю! — стогнала Галина.

— А, до речі, ти в курсі, що, коли вона бігла за ним, то вистрибнула прямо з-під мене? Лишила свій ліфчик! Чорний в багряні троянди! — Петро не жалів маму Галю, вважаючи, що в чорну безодню треба спускатися до самого дна. Лише тоді одного дня прірва перестане бути такою страшною.

— Ти вже мені демонстрував той ліфчик!

— І ти помітила, який малий об’єм і які великі чашки?

— Замовкни, садисте! Мені не треба твоїх інтимних подробиць!

— Гаразд, мамо Галю, подробиці не інтимні. Мені саме тоді заплатили за проект готівкою. У валюті. Гроші лежали на столі. Я їх так і не знайшов...

— От паскуда! То чому ти про це не сказав мені раніше? От шльондра! От курва! То чому ти не написав заяву до міліції! Я ж знаю ту адресу, її б легко знайшли!

— Я сам для себе вирішив, що заплатив їй за інтимні послуги. Перегорнув сторінку. А ти ж своєму юнаку нічого не платила! Він на тобі... даруй, на тебе... працював за житло і харчі!

— Він любив мене, Петре! — вигукнула Галина, яка вже мовчки ковтає цинічності сина.

— От і добре, що ти нарешті почала вживати це дієслово в минулому часі!

І Галина потроху вчиться жити без Панасика. Перестала фарбувати волосся, і сива пляма на голові розрослася до розмірів тюбетейки. Перестала маститися кремами для обличчя. Зуби, щоправда, ще чистить. І на роботу ходить. І шкодує, що свого часу не давала Панасику ключів від хати на Дарвіна: можливо, тому він і не йде назад, бо боїться подзвонити у двері.

А в Панасика той вечір ранньої весни був найщасливішим. І байдуже, що він був у капцях і в дірявих шкарпетках, а під кам’яницями ще лежав останній сніг. Він не застудився того вечора! Бо його зігрівав ключ від готельки на Борщагівці, де він, попри заборони мами Галі, вже побував, і не раз. І під руку його тримала найкрасивіша дівчина Києва. Але киянки такими гарними не бувають. Лише дівчата, які дуже хочуть стати киянками. А в неї в кишені лежали гроші Петра, які він саме отримав за проект.

— Він мені був винний гроші, і саме повернув борг, — невинно моргнула божевільними віями Єлька.

Вони спустилися Крутим узвозом з Дарвіна на Бессарабку й поміняли одну сотню доларів на гривні. Взяли таксі й поїхали на Борщагівку. Всю дорогу цілувалися на задньому сидінні. У Панаса Івановича в домі не було ліжка, лише матрац на підлозі. Але попри нездорову ауру житла старого напівбожевільного парубка, любовне гніздечко намостили пречудове!

— Ти такий класний, Атанасіос, — шепотіла Єлька Панасику. — Можна я тебе так буду називати?

— Тобі все можна! Хоч би чортом назвала! — вигукував Панасик.

— Ти знаєш, що таке Атанасіос? Це значить «безсмертний»! Як ти міг жити з нею?! Вона тебе привселюдно іменувала тим дурним Панасиком, ніби ти хлопчик, якого садять на горщик! А ти муж! Безсмертний муж!

— А ти Єлена Прекрасна.

— А я Єлена Прекрасна, — визнавала Єлька.

Галина запам’ятала адресу готельки на Борщагівці й декілька разів приїздила під той будинок. Особливо тяжко їй стало в день річниці їхніх з Панасиком стосунків, яка прийшла десь через місяць по тому, як Панасик утік з Дарвіна. Вона залишила під дверима квартири пакет молока і пакет кукурудзяних паличок, які були їхніми нектаром і амброзією, що вони пили на кухні в домі Панасикової рідні, коли почалася їхня любов. Єлька презирливо винесла на сміття ті жалюгідні дари мами Галі. В перший же тиждень спільного проживання в готельці на Борщагівці Єлька працевлаштувала Панасика, нині вже Атанасія, і він приносив коханій жінці невелику, проте стабільну зарплатню вахтера: троюрідного онука взяли на місце діда. І, саме тоді, коли прибули кукурудзяні палички від Галини, вони з Єленою святкували його першу зарплатню не молоком, а вином, яке коштувало чи не половину тої зарплатні. Але та ціна, яку чоловіки платять за Єлену Прекрасну, не може бути виражена в грошових знаках.

Треба віддати