Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

type="note">[109]. У пам’яті виринула моя зустріч з Альфредом Редлем у львівському «Атлясі», що відбулася незабутнього 1907 року. Згадав я про неї не лише через схожість ситуації, але й тому, що саме завдяки Ронґе, ще перед війною закінчилася кар’єра Редля. Втім, «закінчилася» — ​не найточніше слово. Редль, звинувачений у шпигунстві на користь Росії, наклав на себе руки, а головні докази слідству надав саме Ронґе. 

Ясна річ, у мене були свої міркування щодо того, винен Редль чи ні. Ми навзаєм недолюблювали один одного, проте я ніколи не повірив би, що він зрадник. Редль бавився у небезпечні ігри, купуючи й продаючи інформацію на міжнародному шпигунському ринку. Таким чином він стільки ж нашкодив імперії, скільки й допоміг. За час своєї кар’єри полковник упіймав не одного російського шпигуна. І вже хоча би з огляду на цю обставину міг розраховувати на деяке пом’якшення вироку: заслання, пониження у званні тощо. Проте його залишили в кімнаті наодинці з револьвером, ясно натякаючи, що в такій ситуації офіцер може вчинити тільки одне: пустити кулю в скроню. Що, зрештою, Редль і зробив. 

На мертвого й після війни вішали всіх собак. Мовляв, як же ми могли перемогти, коли зрадники, наче шашіль, точили нас із середини. Прізвище Редля у пресі стало синонімом слова «негідник». Журналісти, здавалось, лише шкодували, що той не був євреєм, як, приміром, Дрейфус[110]. Бо тоді його зрадливу натуру вдалося би розгледіти відразу. Однак полковник походив з Ґаліції, що також пасувало до образу імперського Юди. 

З тієї ж причини Ронґе не довіряв і мені. Точніше, причин тепер було більше: мало того, що я також походив із Лемберга, то ще й був колись у підпорядкуванні офіцера-зрадника. 

Новий шеф конаючого Evidenzbüro вигляд мав цілковито протилежний до покійного Редля: невисокого зросту, лисуватий, риси обличчя його були радше невиразними, а колір шкіри — ​нездорово блідий. Очі він підозріливо прищурював, навіть коли дивився на кельнера. 

Ронґе також прийшов не в мундирі, а в мішкуватому гарусовому костюмі, що незграбно висів на ньому, мов на палиці. Як і Редль, цей чоловік мав звання полковника, хоча заледве чи в контррозвідці це мало якесь значення. 

Ми обидвоє замовили чай, і Ронґе, не гаючись, перейшов до справи: 

— Коли ви були востаннє в Лемберзі, пане Вістовичу? — ​запитав він. 

— Трохи менше року тому, — ​відповів я, і неприємні спогади різонули пам’ять. Я виконував тоді доручення Міністерства, й мене ледь не підстрелили у власному помешканні. А ще я намагався знайти Бейлу, проте без успіху. 

— Хочу запропонувати вам знову вирушити до рідного міста, — ​продовжив полковник. — ​Це не наказ, тому ви, звісно, маєте право відмовитись. 

— Залежить від того, яка переді мною буде ціль, — ​відповів я, хоч майже напевно знав, що погоджусь. 

Ронґе відпив і нервово облизав губи. Після цього продовжив стишеним голосом: 

— Триває війна між поляками та більшовиками. Подейкують, що після невдалих переговорів з Денікіним[111], Пілсудський шукає союзу з українцями. Ба більше, неофіційно, йому начебто вдалося порозумітись із Петлюрою[112] щодо того, аби виступити спільним фронтом проти червоних. Кажуть, маршал навіть заявив, що без вільної України не буде вільної Польщі. Можете уявити таке ще бодай рік тому, коли українці й поляки завзято різали одне одного в битві за Ґаліцію? Видно, ніщо не зближує краще за спільного ворога. 

Ронґе трохи помовчав, пильно дивлячись на мене, ніби хотів переконатися, що я добре втямив сказане. Ми одночасно відсьорбнули чаю, мовби підкорилися чиїйсь німій команді. Невдовзі полковник продовжив: 

— У серпні до союзників приєдналися американські добровольці. Це два десятки пілотів, які входять до окремої 7-ї ескадрильї польської армії. Командує ними майор Фаунтлерой. Не можна сказати, що це просто «вільні яструби», які полюватимуть з висоти на більшовиків. Свої вильоти, ясна річ, вони координуватимуть із наземним командуванням. Проте певний рівень свободи дій для них таки передбачено. Хоча б у тому, що кожен з цих пілотів — ​майстер своєї справи. Чи, як там кажуть у летунстві, справжній ас… 

Далі Ронґе заговорив дещо філософським тоном, дозволивши собі при цьому розслаблено запалити цигарку: 

— Якщо б ви хотіли знати мою думку, Вістовичу, то я зовсім не вірю в майбутнє цих машин. Літаків, маю на увазі… Доводилось вам бачити їх зблизька? 

Я похитав головою. На італійському фронті повітряних боїв майже не було. Тож мені пригадалися тільки світлини з фотографічного апарату Бейли, які я поцупив колись у її вітальні. Аероплан Лібанського, який був на них, і справді скидався більше на чималий велосипед із дивакуватими крилами аніж на серйозний літальний механізм. Хоч, ясна річ, це було давно, і наука відтоді, думаю, зробила суттєвий поступ. 

— Це все ще крилаті корита, — ​мовби читаючи мої думки, продовжив Ронґе. — ​Однак варто визнати, ті, хто наважуються в них сісти і піднятися в небо, — ​відчайдушні сміливці. Ба більше! Їх величають «лицарями неба». І хоч я далекий від цієї романтичної дурні, все ж мушу визнати, що часами летуни і справді воюють, як лицарі. Знаєте, як відбувається повітряний бій, комісаре? 

Мене трохи дратував цей ліричний відступ, але я намагався не подавати виду. Вчергове відсьорбнув з чашки, відповів, що не знаю, і вдав цікавість. 

— Коли два ворожі літаки сходяться у небі, — ​з азартом продовжив Ронґе, — ​то пілоти, ніби направду вершники на ристалищі, намагаються підійти один до одного з вигідного боку. Так, щоб можна було розрядити кулемет у супротивника або у двигун машини. Чи в паливний бак… Як пощастить. 

Правда, така модель поєдинку стала можлива тільки тоді, коли інженери навчились прилаштовувати до літака кулемет, а до цього пілоти просто перестрілювались між собою з револьверів або гвинтівок. Були й такі, що тримали напоготові міцну мотузку з гаком чи невеликим якорем на кінці. 

Вичекавши слушний момент, вони метали гак перед собою, намагаючись зачепити гвинт ворожої машини. Якщо це вдавалось, то для ворожого пілота все зазвичай завершувалось трагічно: гвинт зупинявся, і літак падав униз, як зранений птах. Чим не механізоване Середньовіччя? Га, Вістовичу?.. 

Ронґе хрипко засміявся і запалив другу цигарку. Летунство полковник з одного боку нещадно критикував, з іншого — ​безмірно ним потішався і навіть захоплювався. Як це могло поєднуватись в одній особі — ​для мене було незбагненним. Я скривив штучну посмішку і приготувався слухати далі. 

— Переказували мені один випадок, що стався у небі над вашим рідним Лембергом, — ​продовжив Ронґе. — ​Було це під час галицької війни між поляками й русинами. Ім’я русинського пілота я навіть запам’ятав — ​його звали Петр Франко[113]. Ім’я поляка забув. 

Так от. Зійшлися вони в небі. Обидвоє пілотували, здається, однакові «Ньюпорти», що не дивно, бо під час Великої війни, воювали на одному боці фронту проти альянтів, отже, їхні новостворені армії просто розділили раніше спільний повітряний флот. 

Отож настає момент зближення: обидва стріляють, але кулі не потрапляють у ціль. Зазначу, що вести вогонь на льоту на той час вже