Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

я повинен проаналізувати свої відносини з матір’ю. Хіба мені не впадає у вічі, що в моїй розповіді мати майже ніколи не з’являється? Гільке, дантистка, завжди розпитувала мене про часи, які передували нашій зустрічі, але враз забувала всі мої розповіді. Тому я знову припинив розповідати. Оскільки істина того, що каже людина, — її вчинки, можна відмовитись і від слів.

З

Коли я складав свій другий іспит, помер професор, що колись вів семінар із концтаборів. Гертруда натрапила в газеті на оголошення про смерть. Похорон мав відбутися на цвинтарі Берґ. Може, і я туди піду?

Я не хотів. Ховати мали в четвер пополудні, а в четвер і в п’ятницю зранку я писав екзаменаційні роботи. Крім того, я не мав дуже тісних зв’язків із професором. Та й не любив я похоронів. Я не хотів згадувати про процес.

Та було вже запізно. Спогади пробудились, і в четвер, повернувшись додому, я мав відчуття, ніби мене чекає побачення з минувшиною і я не повинен пропустити його.

Я поїхав, чого звичайно ніколи не робив, трамваєм. Уже це було зустріччю з минувшиною, немов поверненням у знайомі місця, що змінили свій вигляд. Коли Ганна працювала кондуктором, їздили трамвайні поїзди з двох або трьох вагонів, кожен вагон мав спереду і ззаду платформу, до платформ тулилися підніжки, на які ще можна було вискочити, коли трамвай уже рушив, а вздовж усього поїзда тягнувся шнур, і кондуктор смикав за нього, дзенькотом даючи сигнал до від’їзду. Влітку їздили трамваї з відкритими платформами. Кондуктор продавав, компостував і перевіряв квитки, оголошував зупинки, давав сигнал рушати, пильнував дітей, що тиснулися на платформи, сварився з пасажирами, які на ходу вискакували й заскакували, забороняв вхід, коли вагон був повний. Траплялися веселі, дотепні, поважні й грубі кондуктори, і від вдачі або настрою кондуктора часто залежала атмосфера у вагоні. Яка дурість, що після своєї невдалої спроби несподівано поїхати у Шветцинґен я боявся вибрати мить і подивитись, як працює Ганна.

Я зайшов у трамвай без кондуктора й поїхав на цвинтар. Був холодний осінній день із безхмарним, похмурим небом і жовтавим сонцем, що вже не гріло й не засліплювало очі. Якийсь час я блукав цвинтарем, аж поки знайшов могилу, де відбувалось прощання з тілом. Я йшов під високими голими деревами поміж давніх надгробків. Інколи проминав цвинтарного садівника або бабусю з лійкою та секатором. Стояла тиша, і я чув, як здалеку долинає церковний спів над могилою професора.

Я став збоку й дивився на невеличкий гурт у жалобі. Впадало у вічі, що там багато диваків і химерників. Та й у промовах про життя і працю професора згадували, що він і сам відцурався примусу суспільства й через те втратив зв’язок із ним, лишився незалежним і став при цьому дивакуватим.

Я впізнав одного колишнього учасника семінару з концтаборів; він склав іспит ще переді мною, спершу працював адвокатом, потім шинкарем і прийшов у довгому червоному плащі. Коли все скінчилось і я йшов до виходу з цвинтаря, він озвався до мене:

— Ми ж були разом на семінарі, — ти що, не впізнав мене?

— Ні.

Ми потисли руки один одному.

— Я завжди в середу їздив на процес і часом підвозив тебе машиною.

Він засміявся.

— А ти щодня там сидів, щодня і щотижня. Може, бодай тепер скажеш чому?

Він нетерпляче й добродушно дивився на мене, і я тепер пригадав, що звернув увагу на цей погляд ще на семінарі.

— Мене дуже цікавив той процес.

— Тебе дуже цікавив той процес?

Він знову засміявся.

— Процес чи підсудна, до якої ти всякчас прикипав очима. Ота, що була ще нівроку? Ми всі дивувались, що вас може пов’язувати, але спитати тебе ніхто не наважився. Ми всі тоді були страх які чуйні та делікатні. А знаєш…

І він згадав про ще одного учасника семінару, що заїкався й шепелявив, верз усякі дурниці, а ми слухали, немов його слова — щире золото. Потім розповідав про решту учасників семінару, якими вони були тоді і що роблять тепер. Говорив і говорив. Але я знав, що в кінці він запитає мене ще раз: «Ну, то що було між тобою і тією підсудною?» І я не знав, як відповісти, як мені признатись, спростувати, ухилитися.

Ми підійшли до цвинтарної брами, і він таки справді запитав. Та від зупинки тільки-но рушив трамвай, я гукнув «бувай!» і помчав, немов міг скочити на підніжку, побіг уздовж колії і вдарив долонею у двері, — і диво, сталося те, у що я не вірив, на що аж ніяк не сподівався. Трамвай зупинився, двері відчинились, я зайшов.

4

Після стажування я мав вирішити, до якої роботи взятись. Я дав собі трохи часу: Гертруда одразу стала працювати суддею, мала повні руки роботи, і ми раділи, що я можу сидіти вдома й доглянути Юлю. Коли Гертруда призвичаїлась до роботи, а Юля пішла в дитячий садок, я був змушений прискорити свій вибір.

Вибрати було важко. Я не уявляв себе в жодній із тих ролей, у яких я бачив юристів на процесі проти Ганни. Звинувачувати видавалося не менш гротескним спрощенням, ніж захищати, а судити — взагалі щонайбільшим гротеском. Не міг я уявити себе й урядовцем: як стажер я працював в окружній адміністрації, і її кімнати, коридори, запахи і службовці видавалися мені сірими, безплідними й нудними.

Зоставалося вже не так багато професій для юристів, і не знаю, що я робив би, якби один професор з історії права не запропонував мені попрацювати з ним. Гертруда заявила, що це втеча, втеча від життєвих вимог та відповідальності, і таки мала слушність. Я тікав і відчував полегкість, що можу тікати. А втім, це не назавжди, казав я їй і собі, я ще молодий, навіть після кількох років історії права я ще зможу взятися за якийсь справжній юридичний фах. Але то було назавжди, і за першою втечею прийшла друга, коли з університету я перебрався в науково-дослідний заклад і там шукав і знайшов собі нішу, де й далі міг досліджувати історію права, нікого не потребуючи й нікому не заважаючи.

Але втеча — не тільки відступ, а й наближення. І минувшина, до якої я наблизивсь як історик права, не менш буяла життям, ніж сучасність. І то не так, як, напевне, можуть подумати непричетні, мовляв, властиве минувшині життєве буяння можна спостерегти тільки тоді, коли людина бере участь у сучасності. Вивчати історію означає