Стівен Кінг - Сяйво

– Якщо ми вас затримуємо… – почав було Джек.

– Зовсім ні, – обірвав його Уллман. – Заклад закрито. Tout fini,81 на цей сезон, принаймні. І я планую ніч переспати в Боулдері… у «Боулдерадо», звичайно. Єдиний пристойний готель по цей бік від Денвера… звісно, після самого «Оверлука». Сюди.

Вони разом ступили до ліфта. Кабіна була прикрашена закрутистими узорами з міді й латуні, але вона відчутно осіла іще раніше, ніж Уллман потягнув її зсувну решітку. Денні трохи занепокоєно ворухнувся, і Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь, проте без помітного успіху.

– Не варто непокоїтися, чоловічку, – сказав Уллман. – Абсолютно надійний.

– Таким і «Титанік» був, – промовив Джек, дивлячись угору на кулястий кришталевий плафон у центрі стелі цього ліфта. Венді закусила собі зсередини щоку, щоби втриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він з гуркотом посунув і прибив внутрішні двері.

– Той «Титанік» спромігся лише на один рейс, містере Торренс. Цей же ліфт зробив тисячі їх, відтоді як його було встановлено тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.

– Це втішає, – відповів Джек. Він покуйовдив волосся Денні. – Цей літак аж ніяк не розіб’ється, доку.

Уллман перекинув важіль, і протягом якоїсь миті не відбувалося нічого, окрім вібрації в них під ступнями і стражденно-жалібного виття мотора під ними. Венді привиділося, що вони вчотирьох застрягли в цій пастці між поверхами, немов мухи в пляшці, а навесні їх знаходять… з відсутніми тими й тими шматками… як у ватазі Доннера…

(Зупиніть його!)

Ліфт почав підніматися, спершу дещо вібруючи, із зачіпним брязком і грюкотом. Потім його рух став плавнішим. На третьому поверсі Уллман його рвучко зупинив, відсунув решітку і відчинив двері. Кабіна ліфта все ще висіла на шість дюймів нижче рівня поверху. Денні витріщився на цю різницю висот між холом третього поверху і підлогою ліфта так, ніби він оце щойно збагнув, що всесвіт зовсім не такий нормальний, як йому про те казали. Уллман прокашлявся й трішки підняв кабіну, змусивши її підскочити й різко зупинитись (усе ще на два дюйми нижче), і аж тоді вони всі з неї вибралися. Позбавлена їхньої ваги, кабіна підскочила майже до рівня поверху, від чого впевненості у Венді зовсім не додалося. Абсолютно надійний чи ні, але, коли їй буде потрібно піднятися вгору або спуститися вниз у цьому готелі, вона твердо вирішила користуватися тільки сходами. І ні за яких обставин вона не дозволить залізти до цієї розхитаної коробки їм усім трьом разом.

– На що ти так задивився, доку? – поцікавився весело Джек. – Плямки десь там побачив?

– Звичайно ж, ні, – втрутився Уллман ображено. – Усі килими було вимито спеціальним шампунем лише два дні тому.

Венді й собі поглянула на коридорний хідник. Гарний, але однозначно зовсім не те, що вона вибрала б для власного дому, якщо колись надійде той день, коли вона матиме власний дім. Темно-синій ворс, у ньому плететься щось схоже на сюрреалістичний пейзаж джунглів з ліанами, в’юнкими лозами і деревами, повними екзотичних птахів. Важко було впізнати, якої породи ті птахи, бо весь візерунок було виткано чисто чорними контурами, тому вгадувалися лише силуети.

– Тобі подобається цей килим? – спитала Венді в Денні.

– Так, мамо, – відповів він безвиразно.

Вони пройшли далі коридором, який виявився приємно широким. Шпалери були з шовкового паперу, світлішого супроти килима блакитного кольору. Через кожні десять футів, на висоті приблизно футів семи були встановлені декоративні електричні канделябри. Зроблені за фасоном лондонських газових ліхтарів, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового відтінку склом, оперезаним залізними смужками.

– Вони мені дуже подобаються, – сказала Венді.

Уллман задоволено кивнув:

– Містер Дервент встановив такі в усьому готелі після війни – Другої світової, маю на увазі. Фактично більшість – хоча й не всі – ідей оформлення інтер’єру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентські апартаменти.

Він обернув ключ у замку двостулкових дверей з червоного дерева і розчахнув їх навстіж. Вітальня з її широкою західною експозицією змусила їх усіх ахнути, що, либонь, і було метою Уллмана. Він посміхнувся.

– Оце краєвид, хіба не так?

– Істинно так, – відгукнувся Джек.

Вікно у цій вітальні було величезним, майже на всю стіну, і зависле за ним між двох зазублених вершин сонце обкидало своїм золотим світлом мури скель і цукровані снігом високі піки. Хмари навкруг і далі цього мальовничого, ніби з поштової листівки, краєвиду також бралися золотом, і самотній сонячний промінь, що сягав темного скупчення ялин нижче межі лісу, тьмяно зблискував і губився там.

Джек і Венді були так захоплені краєвидом, що не дивилися вниз, на Денні, який втупився очима не за вікно, а на шовкові, в червону й білу смужечку, шпалери ліворуч, там де відчинялися двері до нутра спальні. І його «ах», що було змішалося з їхнім, не мало жодного стосунку до краси.

Рясні бризки засохлої крові, поцятковані крихітними частинками сірувато-білої речовини, запеклися на тих шпалерах. Від цього Денні занудило. Це скидалось на якусь божевільну, написану кров’ю картину, сюрреалістичну гравюру, що зображувала закинуте назад від жаху і болю чоловіче обличчя з роззявленим ротом і розпорошеною половиною голови…

(«Отже, якщо ти щось побачиш… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?»)

Він змусив себе подивитися у вікно, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не виказати себе виразом обличчя, а коли мамина рука накрила його пальці, він узявся за її долоню, пам’ятаючи про обережність, намагаючись не занадто її стискати або не дати знати якимсь іншим чином.

Управитель казав щось його батькові про те, що обов’язково треба перевіряти, чи прикрите оце велике вікно віконницями, щоби його не проломило сильним вітром усередину. Джек кивав. Денні з острахом знову зиркнув на стіну. Рясні бризки засохлої крові зникли. Ті маленькі сірувато-білі шматочки, якими вони були поцятковані, зникли теж.

Потім Уллман їх звідти повів. Мама спитала в Денні, чи гарними йому видалися гори. І він відповів їй «так», хоча гори його насправді не обходили – ні тим, ні іншим чином. Коли Уллман причиняв за ними двері, Денні озирнувся через плече. Кривава пляма знов повернулась на своє місце, тільки тепер вона була свіжою. Вона стікала. Уллман, дивлячись прямо на неї, продовжував переповідати про знаменитих людей, які тут зупинялися. Денні усвідомив, що він до крові закусив губу, сам цього навіть не відчувши. У коридорі