Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

А приїхавши додому, спав…

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.

— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.

— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.

— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

— Господь милував, — зітхнув Кучерба. — Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.

— Авжеж, авжеж, — підхопився Савич. — Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…

14

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.

"Коло докручується", — подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди прийде троє, — снувалася несамохіть думка, — і одного з цих трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.

— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. — Так твердо ви заснули.

— Все це бісова В'юцка, — всміхнувся тепло дячок. — Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.

— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спитати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

— Чи великий маєте в тої жінки борг?

— Мій борг у неї вічний, — проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. — Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.

— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, — сказав на повний голос Іван Скиба. — Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?

— Вірші, ваша милість, — сказав покірливо Савич. — Цікавитеся віршами?

— Я? — скрикнув здивовано Скиба. — З чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!

— Цього писати не тра, — сказав поважно дяк. — Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…

По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смагляве, проте негрубе.

— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, — сповістив він хрипким, але впевненим голосом.

— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.

— Ціле село знає, — сказав Хома.

— Ну то розказуй.

— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…

Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписуючи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:

— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудівкою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.

— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони посміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі…

Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічого не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.

"Це нецікава історія", — подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполовинилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівався на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки похмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі мною таки відбувається", — подумалося мимохіть — перо ж моє описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявляється, була не його, а Шкуренкова.

"Всі вони розказують про себе, — крутилося мені в голові, — а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав". Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-червоне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне вона його навіки. "Одначе він був живий, — з дивною приреченістю подумав я, — і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше".

Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, легенько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що відчував той Петро у цьому селі — чи не те ж таки, що я? Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кожного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чому, все воно — як вода сірого спокою. Накочується на душу, гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає зараз і моє серце… "Оповідь про вогняного коня — це казка", — подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?

15

Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла молодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов хутірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві, виставивши оперті на ціпку руки.

— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як потім удома опинився.

— Зате я відаю, — сказала Бідиха. — Застала його я шинку допряма хмільного і завела додому.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди жінка.

— Коли це було? — звів голову Скиба.

— Саме товар у село повертався…

Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з піднятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони всі, — подумалося мені, — у цьому краю вдома!" Так, вони всі могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого Петра. Ці двоє були тут чужаки…

Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у відчай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.

— То що, Марино, — спитав сумно телятник Ярема, — взяла собі Біду?

Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чуючи домівку.

— Допоможи мені, Яремо, — попросила Марина. — Не впораюся сама я з ним.

— Бо захотіла собі біди, — сказав сумно Ярема. — Пішла б за мене, любив би тебе й милував.

— Пізно про те говорити, — сказала Марина. — Це мій хрест!

Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву. Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на ньому два струмки…

— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав наказний сотник.

— Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав. Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.

— Ну а Петро?

— Це той, убитий? — зморщила лоба Марина. — Ні, той не валявся. Сидів за столом.

— Я їх бачив, — сказав хутірський староста Тодор Рогачевський, який досі сидів мовчки. — Саме коли худоба поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дядечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до шляху.

— А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?

— Таки-так! — хитнув поважно староста, і я побачив, що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і загуслий спокій.

— Пам'ятаю, коли ще був у тямі, — сказав Хома, — ніякого заводу поміж них не було.

— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван Скиба. Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стояли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою, щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт висіявся.

— Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? — спитав буденно.

— У Безкровної, — мовив я на позір байдужне. — Ось разом із паном Стефаном.

— Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.

— Ми бавилися віршами, ваша милість, — сказав незворушно Савич.

— То що ми з вами тут вислідили?

— Лишився тільки один чоловік, — сказав я.

— Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче? Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.

16

Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порожнє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на привітання.

— Доведеться гукнути на раду, — сказав наказний сотник. — Може, хтось укаже на того Дядечка.

Проїжджали повз шинок Безкровної.