Нечуй-Левицький - Українські гумористи та штукарі, Нечуй-Левицький

В його завжди зачинену кімнату не насмілювались входить ні слуги, ні один і єдиний син, ні жінка. Вбирався він дуже просто, навіть убого, носив одну одежину доти, доки вона зношувалась до решти, і тоді справляв собі другу. В кімнаті й світлиці висіло на стінах тільки по одному образу в куточку. В покоях було сливе голо, порожньо, гірше, ніж в монастирських чернечих келіях. Ця порожнеча та простота в кімнатах пригадувала простоту давніх козаків, а найбільше запорожців, од котрих він виводив по традиції свій родовід.

Після зруйнування Запорізької Січі 1775 року царицею Катериною II два запорозькі козаки, на прізвище Микитенки, втекли з Запоріжжя за Дніпро, в Чигиринщину, цебто по-тодішньому - за границю, в Польщу. Один з їх назвав себе Трезвінським, а брат його прийняв прізвище - Коцевольський. Обидва брати були письменні, співали на криласі в запорозькій церкві й добре знали церковний устав та церковну одправу. На Правобережній Україні в той час саме після Уманської різанини 1768 року Ґонти й Залізняка, після “Гайдамаччини”, знов розпочалося в краї силування українського народу до приставання на католицьку віру або принаймні до унії. Вони обидва повисвячувались на священиків і стали до оборони своєї віри, що, як відомо, було прапором й обітницею кожного запорожця в Січі.

О. Петро Лук…ич, певно, був на вдачу істинно запорожцем. В йому, здається, ще не видихався дух стародавніх запорожців, але був на якийсь свій опрічній зразець: в його був примітний потяг до простоти в обставі, в одяганні, неначе в давнього запорожця, нехтування панських збитків і панських витребеньок у їжі, в убранні покоїв та й самого себе, нахильність ніби до аскетизму монастирського або старовинного запорозького. Од такої його вдачі й виходило багацько дечого химерного й чудернацького в його житті. На його тоді вважали як на оригінальну людину, котру в наш час продражнили б психопатом.

Петро Лук…ич був високий на зріст, поставний, плечистий, які були й усі п’ять братів. Усі вони були голосисті, любили співать, а три з їх вміли грати на скрипці, ще й четвертий любив грать на гітарі. В домі їх батька був неначе свій завсідній хор співців українських народних пісень та модних романсів. Усі вони були жваві, веселі, говорючі й жартовливі на вдачу. Навіть найстарший з їх Петро Лук…ич, поважна й розумна людина, часом любив кидати несподівано гострі насмішкуваті слівця, од которих недобре гикалось тим, на кого вони були кинуті.

В його було тільки два сини. Старший хлопчик захирів і вмер; менший виріс і вдався в батька з лиця, але не на вдачу. Батько ще змалку зучив синка усім казать, “ти”, а не “ви”, навіть йому й матері.

- Кажи всім “ти”, а не “ви”, бо всі люде рівня. Тепер пішла чудна поведенція: пани кажуть мужикам “ти”, а мужики кажуть панам “ви”, неначе усі люде неоднакові. А колись було не так. Кажи, синку, на всіх “ти”: і старим, і молодим, і панам, і паніям.

І син зучився тикать усім так, що насилу одучився потім згодом, як вже виріс. В наш час це не було б чудно та дивно, бо вже пішла поведенція в панів, щоб діти батькам тикали, але в той давній час така рівність в мові запанібрата з батьками й дідами здавалась дуже чудернацькою. З цієї причини на Петра Лук…ича вважали як на химерника й якусь прояву між батюшками, надто видатну на селі.

Його незабаром настановили благочинним як видатну людину в околиці. Він згодився прийнять цей чин з охотою. Але на цей раз він поставив у своїй кімнаті ще два стільці коло стола: для себе й задля одного або двох гостей, що прибували до його по усякових ділах само по собі не на довгий час. І тільки як кінчався рік, перед різдвом, та на святках перед Новим роком та орданню його господиня вітала в своєму домі наїзд і… була на той час неначе не господиня в домі, а ніби в когось у гостях.

Жінка купила собі “добре намисто”, цебто коралі, та ще й товсті, бо тоді була поведенція на товсті коралі. В неділю вона почепила на шию червоне намисто. На обід вона ввійшла в коралях на шиї й сіла за стіл.

- Господи Іісусе Христе! - аж перехрестився Петро Лук…ич, сідаючи за стіл. - Іродіяда! їй-богу, Іродіяда! Чи це ти почепила якусь ману на шию, щоб звеселять бога й його святих? - піднімав він на сміх свою жінку.

- Та тепер же пішла поведенція на добре намисто. Інші ж убираються, то й я вбралась, - одказує жінка.

- Оце убралась! “як чорт на заутреню”, щоб людей спокушать та наводити на гріх у церкві, - сміявся він з жінки.

Раз він, йдучи до Києва, заїхав по дорозі до своєї сестри. Сестра й швагер дуже любили картини. В великій світлиці три стіни були обвішані образами в двох кутках, а далі картинами. Він увійшов у світлицю, зорив довго очима по стінах та потім каже:

- Господи! чи це в тебе монастирська церква, чи музей картин? Нащо вони тобі здалися? Не знаю, чи хреститись, чи дивитись на оті панянки з котиками в руках.

Сестра, рада братові, зготувала на обід три потрави. Подали обід, випили по чарці. Він виїв дві тарілки борщу, встав з-за столу й хреститься до образів. Сестра просить сісти: подають печену курку й бабку; вона просить його їсти.

- Я не хочу! Доволі з мене борщу, а курятиною повечеряю. Годі! спать хочу, здорожився. - І він взяв з канапи сап’яну подушку й пішов у клуню спать на засторонку.

Він дуже любив птицю: держав гуси, індики, завів цесарки, десь купив павича й дві пави. Любив придомашнювати галки. Кури їх били й клювали, а потім звикали до їх. Раз він десь достав собі, й вигодував, і придомашнив орла. Орел виріс і дибає собі по кімнатах з приборканими крилами та по дворі, як індик. Хазяїнові втіха, але орел почав немилосердно вбивати кури, качки й навіть гуси, і незабаром в хазяйському дворі не зосталось ні однієї птиці. Повбивавши хазяйську птицю, орел кинувся лущить кури та качки по сусідських дворах. На прохання своєї жінки, на жаління й нахвалку сусід він не звертав ні найменшої вваги.

Він був чоловік розумний, й поміркований, але страшенно упертий на вдачу, закатований. Його не можна було нізащо в світі ні впрохати, ні вблагать.