Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

style="">- Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення,- вела далі Дейзі невинним голосом.- Знаєте, з отієї реклами, що...

- Гаразд,- квапливо урвав її Том.- Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!

Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.

- Ну, чого ж ви! - Він уже насилу стримувався.- Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.

Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під’їзної алеї.

- Невже ми отак зразу й поїдемо? - затялася вона.- Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...

- За сніданком усі накурилися донесхочу.

- Ой, ну давай по-доброму,- благально сказала вона.- Не треба дратуватися в таку спеку.

Він не відповів.

- Що ж, гаразд,- сказала вона.- Ходімо, Джордан.

Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.

- Ваша стайня десь тут близько? - через силу здобувся на голос Гетсбі.

- За чверть милі звідси.

- Он як.

Пауза.

- Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? - вибухнув Том.- Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...

- Прихопимо з собою чогось випити? - гукнула Дейзі згори, з вікна.

- Я візьму віскі,- відповів Том і ввійшов до будинку.

Гетсбі судорожно обернувся до мене:

- Мені просто мову одбирає в його домі, друже.

- У Дейзі нескромний голос,- зауважив я.- У ньому вчувається...- Я завагався.

- У ньому вчувається дзенькіт грошей,- несподівано сказав він.

І так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші - ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам’янім палаці королівна юна, злотосяйна...

Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.

- Може, поїдемо моєю машиною? - запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння.- Як же я не здогадався поставити її в затінку.

- У вас звичайне перемикання швидкостей? - спитав Том.

- Так.

- Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.

Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.

- Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.

- Вистачить, вистачить,- категорично відказав Том.- А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.

Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з’явився якийсь чудний вираз - незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.

- Ходім, Дейзі,- сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі.- Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.

Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.

- Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.

Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль - і ми помчали, розтинаючи в’язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.

- Бачили? - спитав Том.

- Що саме?

Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.

- Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня,- мовив він.- Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...

Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.

- Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта,- озвався він знову.- Можна було б і глибше копнути, якби я знав...

- Ти що ж - до ворожки ходив? - глузливо спитала Джордан.

- Що? - Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас.- До ворожки?

- Атож. З приводу Гетсбі.

- З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо. Я ж сказав: я зібрав деякі відомості про його минуле.

- І з’ясувалося, що він навчався в Оксфорді,- підказала Джордан.

- В Оксфорді?! - недовірливо вигукнув він.- Де в біса! Ти подивися на його рожевий костюм!

- І все ж таки.

- Певно, це той Оксфорд, що у штаті Нью-Мексіко,- зневажливо пирхнув Том.- Або десь-інде.

- Слухай, Томе, якщо ти такий сноб, то нащо запросив його на сніданок? - сердито спитала Джордан.

- То Дейзі його запросила; вона з ним познайомилася ще до заміжжя - хтозна-де!

Хміль від випитого пива вже вивітрювався, лишаючи по собі тільки дратливість, і, охоплені нею, ми якийсь час їхали мовчки. Та ось попереду з’явилися збляклі очі доктора Т. Дж. Еклберга, і я згадав застереження Гетсбі щодо бензину.

- Ет, до міста вистачить,- сказав Том.

- Нащо ж ризикувати, коли онде гараж,- заперечила Джордан.- Страшно подумати, що ми можемо застряти десь на дорозі в цю спеку.

Том досадливо натис на гальма, і, проїхавши трохи юзом, ми зупинилися в хмарі куряви під вивіскою Вільсона. За хвилину сам хазяїн виник з темної порожнечі своєї майстерні й став, тупо дивлячись на нашу машину.

- Ану, не спіть - заправляйте бак! - грубо крикнув Том.- Нам нема коли милуватися краєвидом!

- Я хворий,- відповів Вільсон, не рушаючи з місця.- Я сьогодні зранку хворий.

- А що з вами?

- Ноги не носять.

- То що ж, по-вашому, я маю сам себе обслуговувати? - спитав Том.- По телефону голос у вас був цілком здоровий.

Вільсон насилу відірвався від затіненого одвірка