Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Добров знайшов прохід, уздовж якого скелі тяглися по обидва боки, входячи рівними рядами в темряву.
У Олекси стиснулося серце. Він не міг позбутися відчуття, що вони рухаються… вулицею.
Це було смішно. Романтична впевненість Олекси в тому, що на Венері є розумне життя, під тиском незаперечних аргументів Доб-рова давно вже похитнулася. На Венері ера розвитку виявилася надто рання, щоб можна було чекати появи розумних істот. Венеріанку він бачив тільки під час марення. Та все ж таки які дивні скелі!..
Звичайно, Добров обурився б, довідавшись про дикі здогади Олекси. Ілля Юрійович, мабуть, покартав би його, назвавши мрійником.
Проте не можна ж пройти повз такі скелі, навіть не глянувши хоча б на одну з них зблизька…
Олекса наздогнав Богатирьова і торкнувся його плеча. Той здригнувся і рвучко обернувся.
Олекса показав на скелі, потім на свої очі, зробив благальний жест руками.
Богатирьов глянув на герметичний ручний годинник і заперечливо похитав головою.
Олекса підняв палець. Одну тільки хвильку, одну тільки скелю. Адже єдина можливість!..
Ілля Юрійович насупився, схрестивши руки на грудях, показуючи, що він ждатиме, та тільки недовго.
Олекса рушив уперед до освітленої скелі.
Удари серця відлунювали в скронях.
Аби це насправді виявилися руїни!..
Проте скеля, напівсхована під мулом, найменше нагадувала руїни будови.
Але чому всі ці скелі так виструнчилися, як під лінійку? І по другий бік «вулиці» теж!..
Колись Олекса їздив у туристичну подорож по Італії і побував у Помпеї. Він як зачарований роздивлявся тоді стародавнє місто руїн, що понад тисячоліття пролежало під попелом Везувію.
Його здивували рівні вулиці, ряди цегляних будинків без дахів, що тулилися один до одного. На бруківці були глибокі вибоїни від колісниць… Скільки століть треба було їздити по цих бруківках, щоб вибити в камінні такі колії! Він заглядав у будинки без дахів, намагався уявити, які тут жили люди… Маленьке містечко тисяч на двадцять жителів, та в ньому були й громадські лазні, і спортивна зала для юнаків, і античний театр з чудовим півкругом амфітеатру, і відкритий форум для зборів, і храм з уцілілими колонами!..
О, якби побачити зараз бодай одну колону!
Олекса йшов попереду всюдихода, в широкій частині променя, де світло захоплювало напрочуд рівний ряд скель.
Та колон не було…
Невже ці підводні житла споруджено якимись тваринами? Будують же бобри греблі й хатки… Не кажучи вже про геометрично правильні мурашники.
Розставатися з мрією завжди дуже важко.
Олекса вперто йшов, роздивляючись кожну скелю. Поблизу виявилося, що вони мають різноманітну форму і зовсім не нагадують Помпеї. Аби знайти бодай один вхід до скелі!..
Він так і подумав — «вхід до скелі». Не наважився домислити «в дім», та слово «вхід» подумки вимовив.
Деякі скелі були набагато вищі за інші, їх геометрично правильна форма здавалась зумисно підкресленою.
Кортіло оглянути бодай одну скелю зблизька. Він обійшов підніжжя скелі, та входу не знайшов. І раптом він згадав, що тваринний світ Венери, напевно, мав пристосовуватися до особливих умов її шаленої атмосфери. Олексі не хотілося припустити, що він має справу з житлом підводних істот. Ні! Він уже мріяв, що перед ним стародавнє, колись затоплене місто!.. Та якщо на Венері літає птеродактиль, страховище, то й розумні будівельники міста могли літати. Тоді вхід у їхні будинки слід шукати не знизу, а зверху… на дахах, що, можливо, не збереглися…
Олекса виплив на скелю.
Прожектор замиготів. Застерігає Добров…
Олекса, перебираючи руками, рухався по скельній поверхні, як по дахові.
Тут світла не було, і нічого не можна було розібрати. Олекса шукав провал на дотик…
Може, це було просто скельне заглиблення, та запальному фантазерові здавалось, що він опускається в житло розумних літаючих істот…
Богатирьов і Добров бачили, як сплив і зник Олекса. Мовчки вони чекали хвилину, дві, три… п'ять…
Богатирьов торкнувся антеною корпусу всюдихода. Добров, побачивши це, зробив те саме.
— Хлопчисько! — почув Богатирьов його голос. — Дозволь, Ілля, я приведу його. Коли б можна було скинути шолом, я нам'яв би йому вуха!
— Йди. Повертайся швидше, — наказав Богатирьов. — Я поверну всюдихід, посвічу вам.
Добров сплив на скелю, як і Олекса…
Скельна вершина, тепер освітлена, виділялася в каламутному тумані. Та в заглибленні, в якому зник Олекса, було темно.
Добров виявився обачніший за Олексу. Він узяв електричний ліхтар. Він освітив ним дивний колодязь, точніше, вертикальний грот…
На глибині Добров помітив рух.
Не потрапив же Олекса в лігво іхтіозавра!..
Добров не розмірковував. Затиснувши в одній руці ліхтар, у другій — ніж, він ринув униз.
У промені світла блиснув шолом біолога.
Добров опустився на м'який мул поруч з Олексою, майже грубо схопив його за руку й показав угору.
Олексині губи ворушилися, він у чомусь хотів переконати Доброва. Та Доброву навіть на думку не спало те, про що мріяв Олекса. Він не міг і не бажав його зрозуміти. Надто різними мовами якщо не говорили, то мислили вони.
Олекса показав Доброву на вихід з гроту внизу — він таки розшукав його зсередини!
Олекса засунув у мішок покритий мулом камінь, що потрапив під руку.
Слідом за Олексою Добров рачки виліз із гроту і з полегкістю побачив освітлений конус. Схопивши Олексу за руку, він рішуче рушив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев», після закриття браузера.