Іван Іванович Білик - Танго, Іван Іванович Білик

це ти упадаєш коло начальника? Інтерес маєш? — Він скосу вав на Ряжанку, який лежав із заплющеними очима.

Цих слів було забагато. Буено сіпнувся, рукав залишивсь у жмені Матвія. Водій вихопив з-під себе французький ключ і здибивсь. Обличчя йому зблідло, мов віск, очі стали чорними й гарячими, неначе от-от бризнуть іскрою.

Коляда відсахнувся й позадкував до радіатора машини.

— Коли б це сталося з вами, сеньйоре Маттео, я б не рушив і з місця. А зараз — геть з дороги, бо переїду…

Хрипкий голос клекотів так загрозливо-глухо, а в очах було стільки холоду, що Коляда відскочив з-перед машини. І вчасно. Джип із ходу рвонув другою швидкістю.

Сергій слухав усе це, не розтуляючи повік. От тобі й Буено… Такий тихий та сумирненький, а ба… А-а!..

На вибоях він болісно стогнав. Ногу немов пиляло тупою пилкою. А джип натужно ревів і стрибав, наче шалений цап. До Тальталя, рідного селища Буенавентури, лишалось кілометрів п’ятнадцять-двадцять, і водій висотував з машини все, на що вона здатна. Про якусь дорогу годі було й мріяти, а від болісних зойків хворого водій до заціпеніння в пальцях стискав кермо.

Ряжанка то втихав, утрачаючи свідомість, то знову озивався надсадним стогоном, коли отямлювався.

— Мучачо…

Буено нашорошив вуха. Кличе? Чи стогне?

— Мучачо…

Індіянин, не відриваючи погляду од вітрового скла, озвався.

— Мучачо… зупини… трохи…

Буенавентура загальмував.

— Що, сеньйоре начальник? Якщо води, — то нема й краплинки. Почекайте, потерпіть іще з півгодини, вже швидко!..

— Мучачо…

Голос у Сергія вривався, губи порепались, очі затуманило, мов п'яному. Буено знову додав газу.

— Мучачо!.. Зупини… Зупини…

Водій вимкнув мотор і перехилився до заднього сидіння.

— Що, сеньйоре начальник?

— Мучачо… Я хочу тобі розповісти…

— Потім, сеньйоре начальник, потім! Коли приїдемо! Не гайнуйте дорогого часу! Зараз нема коли.

Й він знову натиснув стартер.

— Ні… ні!.. Зараз… Я мушу сказати… кого ти везеш…

Але машина вже стрибала на вибоях, завдаючи нестерпного болю. Думка працювала вривками. От і все… кінець… Персональний армагеддон… Не рий іншому яму… бо сам у неї… Ех, мучачо… Нічого ти не…

— Мучачо…

— Потім, потім, не зараз!

І знову валуни, кущі, кактуси… Буено повів машину впевненіше. Місцевість уже була знайома. Он там, з того пагорба, завидніється й селище…

Але пам'ять підвела. Тальталя не видно було ні з того, ні з наступного горба. Довелося долати ще крутий перевал. Хворий раз у раз утрачав свідомість. Необхідно квапитись, квапитись.

Онде нарешті горб, за яким починаються джунглі Тальталя! Іншим разом у Буенавентури від одного погляду на знайомі з дитинства місця солодко б замлоїло серце. А тепер він проклинав і гори, і бездоріжжя, й те, що селище так далеко. Швидше… швидше…

Й раптом від надмірної натуги машина захекалась гарячою парою, вода в радіаторі закипіла, мов у чайнику. Джип ще котився з останніх сил, потім винувато зачахкав, закашлявся й став, одхекуючись, немов жива істота, яка розуміє, що на неї покладають останні надії, — а вона неспроможна виправдати довіри.

Буено спересердя копнув черевиком по вичовганому лисому скатові. Машина, мов од болю чи образи, здригнулась. Хлопець відчинив дверцята, витяг Сергія, взяв його в оберемок і поніс під гору, де виднілися бамбукові хижі.

А люди вже помітили машину на горбі, бігли навстріч. Буено важко ступав крок за кроком. Ряжанка й досі не повертався до свідомості, а нести безвільне тіло втричі важче: як мертве. Нервове й фізичне напруження висотало з молодого індіянина всі сили.

Незабаром до Буенавентури добігли перші мешканці Тальталя. То були хлопчики й дівчатка. Найстарші носили навколо стегон невеличкі пов'язки з ситцю. Менші ж або були зовсім голенькі, або перев'язані двома ликовими смужками: одна навколо поперека, друга — від неї попід пах.

За дітьми підбігли юнаки й дівчата в куценьких спідничках вище колін, а потім чоловіки.

Ніхто ні про що не запитував, усі мовчки чекали, що скаже Буено. А Буено сказав:

— Цього грінго вкусила змія. Це — хороший грінго.

По натовпу прокотився схвильований шепіт.

Буено запитав:

— Чи живий ще старий Санчо?

Живий, живий! — хором відповіли чоловіки, а діти чкурнули до хижі Санчо, який був і за лікаря, й за чаклуна.

Оселя Санчо стояла на узліссі, трохи осторонь від гурту. Легка споруда, піднята на двометрові палі, крита довгою травою та пальмовим листям, вона мала тільки три стіни, вив'язані з нещільно притулених одне до одного бамбукових стебел. До житла вела широка хитка драбина, теж з бамбука.

Біля чаклунової хижі всі зупинилися. Буено вийшов зі своєю ношею наперед. Старий сивий Санчо сидів на краю помосту, спустивши кощаві ноги додолу. Побачивши, що до нього прийшло мало не все плем’я, мовчки зашамкав беззубим ротом. Буено приступив ще кілька кроків і зачав вітатися:

— Чи дужі ще в старого Санчо ноги?

Ворожбит прошамкав:

— Ще дужі.

Буено хрипким голосом вів далі:

— Чи міцно ще тримають руки спис і мисливський топірець?

— Ще міцно.

Руки в Буенавентури тремтіли від утоми, а він не відступав од прабатьками вкладеного звичаю:

— Чи встигають очі старого Санчо за польотом сокола?

На це дідусь відповів не поспішаючи:

— Ні, вже не встигають. Проте жоден сокіл не вженеться за думкою Санчо.

Церемонія привітання закінчилася, старий приготувався до світської розмови.

— А хто ти такий? Чи не син Педро, Простреленого Вуха?

— Так, старий Санчо. Але про це ми поговоримо потім. У мене на руках грінго, якого вкусив каукан…

Буено ледве стояв, але