Кхогендронатх Митро - Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро

на чоловіка з палицею. — До кого ти причепився!.. Це ви, ваша світлість? — звернувся він до Бхомбола. — Як ви тут опинилися? Ходімо назад!

Несподівано чоловік, що перегородив дорогу, засміявся.

— Ну гаразд! — сказав він, посварившись на Бхомбола пальцем. — Сьогодні я тебе відпускаю, та коли ще хоч раз побачу тебе… — І знову посварився пальцем.

Шоруп узяв Бхомбола за руку й повів геть.

— Ваша світлість, — сказав він, — чому ви пішли з свята? І чого заблукали сюди? Якщо пан управитель дізнається, він розгнівається. Це вам не Дургапур. Тут неподалік живуть божевільні. А на північ від селища — мечеть. Це дуже погане місце.

— Невже цей старий з палицею справді божевільний?

— У них у сім'ї троє поколінь підряд божевільні. Послухайте! — Шоруп зупинився.

Далеко-далеко хтось, здавалося, плакав.

— Це шакали, — висловив здогад Бхомбол.

— Ні, то не шакали. Це плачуть біля мечеті. І так щодня, чотири рази на ніч…

— Щоночі? А вчора я не чув.

— Та хіба ж ви вчора були тут?

— Ні… А хто ж це плаче, Шорупе?

— Цього ніхто не знає. Всяке кажуть. Взагалі краще не згадувати про такі речі. Якщо бажаєте, можна буде завтра вдень піти з ким-небудь і подивитися на цю мечеть.

— Ні, ти скажи, — наполягав Бхомбол, — обов'язково скажи, хто там плаче!

— Я живу на східному кутку села, — почав Шоруп. — Ще змалку я чув про цю мечеть від своєї тітки. Ніхто не знає й не пам'ятає, коли її збудували. Вона стояла споконвіку і споконвіку була занедбана. Навколо неї росте кілька старих смоківниць і лісових яблунь. Прямо перед мечеттю — став; вода в ньому червонувата, сходи розвалені і подекуди вгрузли в землю. На березі ставу кілька могил. Західні й південні береги вкриті джунглями. Іноді в обідню пору під деревами, що ростуть довкола мечеті, пасуться кози й корови, але вночі туди ніхто не ходить. Навіть удень у тих місцях страшно… На південному березі ставу в джунглях стоїть старий покинутий будинок. У ньому ніхто не живе… Ну та досить, ваша світлість, ходімо!

— Або ти розповіси мені все, — нетерпляче вигукнув Бхомбол, — або я не піду далі!

— Я двічі був там, — вів далі Шоруп. — Дід божевільного^ якого ви зараз зустріли на дорозі, служив тілохранителем у пана Мірзи. Він був надзвичайно дужим юнаком. Раніше він жив у селі Модхугонді, потім переїхав сюди і збудував дім. Якось опівночі він ішов дорогою біля мечеті. Зненацька він почув плач. Місяць світив ясно. Підійшовши ближче, юнак побачив, що на розвалених сходах біля ставу сидить жінка-мусульманка. Вона плакала й била себе в груди. На голові в неї був барвистий платок, на ногах — черевички, гаптовані золотом, коралі на шиї, золоті персні, усипані діамантами, так і палали на її пальцях. Вона була в шовковій сукні. Поруч з нею на сходах лежав дуже гарний хлопчик. Голова в нього була відрізана, і кров стікала сходами прямо в став. Юнак спитав жінку, чого вона плаче і ким доводиться їй цей хлопчик. Та тільки-но він це спитав, усе зникло. В ті часи при храмі жив один мусульманський святий, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він узяв за руку юнака і одвів його додому. Після цього той збожеволів. «Що я бачив! Що я бачив! О, аллах!» — весь час повторював він. Все життя, до самої смерті він повсякчас повторював ці слова, як тільки починало смеркати… Ну, от ми й прийшли…

Бхомбол був такий захоплений розповіддю Шорупа, що й не помітив, як вони повернулися на місце святкування.

— Але ж, Шорупе, — опам'ятавшись, спитав він, — коли дід цього чоловіка збожеволів, як же він міг так докладно розповісти про все, що бачив на березі ставу?

— Різні бувають божевільні, — непевно відповів служник. — Ви тільки ніколи не кажіть панові управителю, що ходили туди…

Бхомболу не сходила з думки розповідь Шорупа. Він неодмінно побуває в цій мечеті.

Відправа вже закінчилася. Людей зібралося дуже багато. Перед помостом було розіслано килими, мати, за ними стояли ослони й стільці. Не встигла закінчитися відправа, як усі, штовхаючи одне одного, кинулись займати місця, намагаючись влаштуватися якомога ближче до сцени. Стільці й ослони зайняли хлопчаки. Бхомбол не став шукати собі місця. Він знав, що сидітиме поруч з дядьком, і незворушно стояв збоку, роздивляючись декорації.

Поруч з ним палили і стиха гомоніли двоє юнаків. Бхомбол одразу впізнав їх. Це були ті два актори, яких він бачив біля будиночка, де відбувалася репетиція.

— От бачиш, — сказав один із них, — усі вже сидять, а й досі невідомо, буде вистава чи ні.

— А я що казав! Я ж казав, що збереться багато народу.

— Але ж Бхобані не може грати. Він навіть стояти як слід не може! Відчуваю я, що все це скінчиться скандалом.

— Так… Кому ж тепер грати роль Протала? Невже він не міг випити колись інше? Пан управитель знає, що він п'яний?

— Здається, знає…

— Коли так, то лиха не минути!

— Байдуже, спина витримає.

— А я краще втечу. От зараз візьму і втечу в Кантінагар.

— Ти що, з глузду з'їхав? Якщо вже влетить, то не тільки тобі, а всім.

— А, ось і пан управитель! Здається, Джотіш уже розповів йому.

Люди обступили пана управителя.

— Ви зганьбили наше село! — мовив дядько. — Погляньте, прийшли люди, декотрі здалека, і тільки для того, щоб побачити вашу виставу.

— Хіба ми винні? — виправдувався Джотіш. — Адже ми, знаючи вдачу Бхобані, цілий день не спускали з нього ока, а ввечері він пішов додому — і от бачите, що сталося. Зараз він, зовсім п'яний, лежить