Олесь Ульяненко - Жінка його мрії, Олесь Ульяненко

– Туман.

– Ага. Вали звідси.

– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім туман. А наступним, вже третім, днем затемнення.

– Іди ти...

– Іду. Я просто так.

Затим з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори він обійшов ще раз барну стійку.

– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?

Всі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить лейтенант. Він стояв, заклавши ногу за ногу, з сигаретою в руці, з задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба і нарешті це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою чарку.

– Ми всі його бачили, - сказав за всіх хтось.

Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив гортанним, трохи дитячим голосом, виявився зовсім поруч і був маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.

– Ага. Від кого чую такі мудрі слова? - запитав лейтенант і подивив-ся зверху, як і годиться, на карлика.

– Пікабов Сергій Миколайович, - сказав карлик і сміливо тупнув уперед.

– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович, хто під-ходив за останні дві години до загиблого.

– Ніхто, - спокійно відповів карлик. - Тобто за дві години всі підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав, як міг.

Підійшла Марі. Але лейтенант не бачив її, він продовжував шукати щось у повітрі очима, наче там знаходились усі загадки, котрі його цікавили.

– Годину тому, - сказала Марі і пішла.

Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася і понюхала повітря.

– Псятиною смердить, - сказала вона і таки цього разу пішла.

Всі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив здивований вираз обличчя.

– Ага, Пікаб Семен Павлович...

– Пікабов Сергій Миколайович, - проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоб хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі не гей?

– Саме так, - сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний наче, шкап, я подумав, охоронець, - вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стола чи підлогу.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, - карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого доброго в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, - відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Та, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну, а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.

Тринькнув мобільник.

– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!

Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю. Іншого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить зима, і дарма що туман. Нічого не прив’язувало його до цього маленького убогого клаптика. Вони, напевне, там уже розуміють, що то не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це креснуло іскрами у мізках, і від тієї секунди, коли він подумав про неї, вона поступово видавила решту думок.

– Марі, тебе прагне мій напарник, - сказав він, засунув у кишеню мобільник і подався на вихід. Він йшов і спиною відчував тяжкий і гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили, як він театрально, майже по-блазенськи, по-звірячому підняв своє обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його ніздрями.

– Дійсно. Таки смердить псами. Марі, - не обертаючись, покликав він жінку. - Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. - І вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії, з дитячими очима і жалами, хе-хе, пороку. Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано збрело в голову набрати повні груди туману і не видихати. Напевне, він щось розумів або здогадувався, принаймні його собача інтуїція наводила на думку, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій подушці.

Важкий джип зупинився перед будинком на Кловському спуску. Дім стояв на узвишші, і майору видалося, що цей дім, наче людина, яка занадто багато знає, але мовчить, тому має право вивищуватися над усім. Майор подивився на водія.

– Темно у вікнах, - сказав майор.

– І щось дуже глухо.

Майору не хотілося їхати, за годину привезуть дівчину, а в нього давно не було справжнього задоволення. Проте він розумів, що його щось дратує. Роздратування висіло у повітрі і каменем застрягало у горлянці. Майора роз’їдала нетерплячка, майже дитяча. Муки людські переслідують нас від дитинства, - подумав майор. Здорово він таки придумав, і аби він стільки не проваландався з Ладою, то, напевне, так і не спробував би у цьому світі нічого. Бути ідіотом, коли бачиш, що все згниває на очах, а ти не можеш скористатися, бо тобі хтось розповів над колискою, що так нізя. Це як у дитинстві довго чекаєш на заборонені цукерки. Тільки там, у тій глибині, можна відшукати задоволення.

– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і... - сказав майор і несподівано