Марина та Сергій Дяченко - Варан

балакучий, не вірив, здається, у своє щастя – укотре загублений син знов повертається живим і здоровим…

Варан відмовчувався – те, що можна було розповісти Нілі в найяскравіших деталях, здалося б дурною вигадкою, надумай він поділитися пережитим із батьком. Закинувши на спини по мішку з сушником (тягар невеликий, але рівновагу складно втримати – здуває), вони один по одному пройшли по причальній дошці, навісили вантаж на гачки по боках коша, повернулись за новими мішками й так, ступаючи назад-уперед по вузькому причалу над безоднею, навантажили на гвинт вісім мішків сушнику й чотири мішки сухої, ще теплої солі.

Батько задихався. А Варан нічого – звик, напевно. Придихався до повітря горні.

Сонце ховалося за край хмар. Підсвічені збоку, вони скидались на цілком реальну місцевість із горами й печерами, з деревами, з мешканцями; навіть Варан, який багато разів пробував хмари напомацки, задивився. Чи не той це край, куди відходять горні по смерті?

– Вертаймось додому, – батько поклав руку йому на плече. – Мати змучилася… Ніч не спала… Вертаймось.

Варан кивнув, чудово розуміючи, що справи його наверху закінчено, й трішки соромлячись того, що про матір за всі ці півтора дня не подумав ні разу. Причальник Горюха махнув рукою, даючи дозвіл на спуск; батько першим заліз у кошик, оглянув кріплення вантажу, кивнув Варану:

– Імператор з нами… Завантажені вщерть, але вниз – не вгору… Давай, синку.

Варан перекинув ногу через край коша і востаннє озирнувся на пристань – причальні дошки, мов розчепірені пальці, чорні діри комор, два причальники на краю кам’яного карниза сидять, спустивши ноги, попльовують у безодню, адже піддонцям однаково, плювки чи дощ…

Причальники разом озирнулись, помітивши щось, невидне Варану, і за секунду з темного коридора вискочила Ніла. Варан миттєво впізнав її, попри те що була вона не в звичних штанях, а в сукні. Крислатий капелюх зсунутий на потилицю, роздертою павутинкою бовтається світла вечірня вуаль – Ніла мала вигляд справжньої горні щойно після сну на купі сушених водоростей.

– Ніло! – Варан замахав рукою, нараз забувши про причальників, про батька і про гвинт. – Ніло!

Черговий причальник піднявся, ступив до Ніли, простягнув руку, мовби перекриваючи хід; Ніла побачила Варана. Причальник крикнув щось застережне, але Ніла вже бігла по дошці, складна конструкція розгойдувалась під її ногами, і кріплення, що втримують гвинт, стали небезпечно скрипіти.

– Стій! – гукнув батько. – Та що ж це?… Не можна… Куди?!

Нілі, здавалось, наплювати було на хмари внизу. Вона добігла до половини причальної дошки і тут тільки помітила, що настил скаче, як спіймана риба. Тоді вона спинилась, присіла, вхопилась руками за причальну дошку – і нарешті злякалась.

– Стій! – знов гукнув батько. – Та ти…

Варан став навпочіпки і, зовсім не турбуючись про те, що видається смішним, поповз до Ніли. Розтривожений причал ходив ходором.

Ніла дивилась ошелешено – немовбито за час, коли вони не бачились, у Варана виросла друга пара вух.

– Тут не можна бігати, – сказав він і обійняв її за плечі.

– Мене зараз знудить, – простогнала вона замогильним голосом.

– Я тебе шукав, – признався Варан.

Причальники лементували й лаялись. Вітер відносив їхні слова.

– Мені сказали, – пробурмотіла Ніла.

Варан міцніше притиснув її до себе.

– Як там? – спитала вона глухо.

– Унизу?

– Взагалі…

– Нормально, – відказав він, не певний, що правильно зрозумів питання.

– Ну… ти скучив? – Ніла вимогливо поглянула йому в очі.

– А ти як думаєш?

– Гей! – гостро гукнув батько. – Та що ж це таке, га?!

Вони бовтались між небом і землею, між батьком і причальниками, бовтались, учепившись у дошку і одне в одного.

– Як у тебе? – спитав Варан, відчуваючи, як секунда по секунді стікає час їхньої розмови.

– Нормально, – вона слабко всміхнулась. Перевела подих; вітер відкинув край пишного мереживного коміра, і Варан побачив, як на тонкій білій шиї міниться вогнями намисто.

– Що це?! – здивувався він.

Вона так сіпнулася, що мало не полетіла в прірву. Зрозуміла питання, але нащось удала дурненьку:

– Що? Про що ти?

– Камінці, – сказав Варан.

Причальна дошка смикнулася сильніше – це батько видерся з кошика. Варан бачив, як Нілі хочеться поправити комір, але вона не наважується прибрати руки – ліву від краю дошки, праву від Варанового плеча.

– У князя на службі всі таке носять? – спитав Варан повільно.

Ніла раптом розлютилась:

– А мені перед тобою звітувати? Виправдуватися, чи що? Я його вкрала в тебе? Ти мені хто – хазяїн? Батько? Іди собі…

Злість допомогла їй подолати страх. Вона нарешті випросталась і, балансуючи, на тремтячих ногах попленталася назад – до скелі, де лаялись причальники.

Батько взяв Варана за комір. Поставив на ноги:

– А якби налигнулись?! А якби… Тварюка ти така, мати всі очі виплакала… Ану пішов!..

І Варан пішов. Сів на дно кошика. Обхопив руками коліна.

Голубе небо загасало – наступав вечір. Дзвякнули, відкриваючись, кріплення; кошик завмер у непритомній тиші, похитнувся і почав падати. Цю мить польотів Варан любив найменше.

Засвистів вітер; розвернувся, слухаючись його, гвинт, розквітнув квіткою, і в лиховісний свист увірвався рокіт лопатей. Гвинт зайняв собою все видиме небо.

Падіння перейшло в політ.

* * *

Весь наступний день він провів, рухаючись по колу, накручуючи пружину. Поряд батько довго лаявся зі старостою Карпом і двома механіками з Маленької, з особистого веління князя присланих для запуску другої гвинтової установки.

– Не піде під таким кутом! – кричав батько понурому Карпові. – Нахилить машину, полетимо в море до Шуу на пиріжки, шукай потім… Якщо ставити – отут! – і тицяв пальцем у каміння.

– Тут скеля, – бубоніли механіки. – Каміння довбати – самі не впораємося, давай помічників, старосто…

– Нема в мене помічників! – бризкав слиною Карпо. – Усі на роботі – хто в морі, хто на полях, і без того заборгував нам цей гвинтар, скільки хлопців тут у нього крутилось безкоштовно…

– Князь велів другу пружину…

– Ну то ставте тут, де м’яко!

– Та не піде під таким кутом!..

Розмова їхня пішла по колу, і колами ходив похмурий Варан. Пружина, спершу довга і квола, потроху стискалась, наливаючись злою силою. У дитинстві Варан думав, що пружина жива, і не розумів, звідки в такій маленькій істоті стільки моці – смикнути трос, накрутити гвинт, щоб він продерся до сонця…

Звідки в неї намисто? І чи це не те саме?…

Подарунок, і сумніватися нема чого. Там, наверху, нудно. Горні розважаються, роблячи подарунки гарненьким дівчатам…

Але Ніла!..

Дощ тарабанив по каптуру. У мокрому камінні відбивалась розмита фігура, що брела по колу.

– …А що робити? – кричав батько зірваним уже голосом. – Що мені