Олександр Ірванець - Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus

бортик — голова стукнулась і безвольно обвисла. Встиг ще зауважити цівочку слини, забарвлену тоненькою ниточкою крові, — вона звисала з куточка розхилених вуст. Ще кілька хвилин тому ці вуста цілували тебе… Ні, не думати про це зараз, не думати!.. Ноги теж підігнути в колінах, а вони важкі, незвично важкі для такої тендітної дівчини. Вкласти її трохи на бік, бо інакше ящик не зачиниться…

Лариса раптово смикнулася, закашлялась і здавлено застогнала. Ігор злякано відступив на крок, та тут-таки обома руками вхопив дівчину за горло і стис щонайміцніше. Вона лежала боком, на правій руці, а лівою намагалася віддерти його хватку, при цьому впираючись ногами в стінки ящика, що аж почали порипувати грубі дошки. Ігор стискав її горло й водночас притискав донизу, аби не дати вивільнити праву руку, — тоді б він навряд чи справився з її опором. Упіймав себе на тому, що почувається цілком спокійно. Ось зараз він лише має скінчити недовершену справу — і все. Й дійсно, тіло дівчини під його руками дуже швидко обм'якло й знеможено затихло, здалося, він навіть відчув, як перестало битися серце й зупинилася кров у жилах. Для певності потримав долоні, не розтискаючи, ще хвилини дві чи три, а потім послабив стиск і знеможено поворушив пальцями. Поправив ногу, яка стирчала понад бортиком ящика, вклав ліву Ларисину руку рівно вздовж тіла і зачинив фарбовану червоним кришку.

— А ти що тут робиш?

Ігор здригнувся, хоча одразу й почув у запитанні приховану жартівливість. На розі коридору, біля зачиненої сходової клітки, що вела на вищі поверхи, стояв Віктор, заклавши руки у кишені. Він задоволено усміхався й лукаво позирав просто в обличчя. З-за пазухи в нього випирало щось вузьке й округле — горлечко пляшки з корком-закруткою.

— Ти чого якийсь такий? — Віктор чи то справді щиро дивувався з його сколошканого вигляду, чи вів якусь свою, незрозумілу гру.

— Та я… оце… — До голови, як на зло, нічого не приходило.

— Ти шо, по пісок виходив? — ніби підказав йому Віктор, киваючи на руки.

Ігор швидко зиркнув донизу: і долоні, і рукава, і навіть штани мав обсипані піском.

— Так… по пісок… — Відповідь, звісно ж, звучала цілком по-ідіотськи.

— А нашо тобі пісок? — Віктор усе ніяк не міг облишити цієї слизької й пекучої теми.

— Та… там… треба… — Ігор непевно махнув рукою у бік чи то сходів, чи то гримерки. Знову вийшло неприродно і підозріло.

— Що там? Ти щось там сховав? — Віктор з дурнуватою посмішечкою людини, яка підозрює, що її дурять, зробив кілька кроків у бік ящика.

Ігор устиг лише подумати, що Віктор завжди був сильнішим за нього. Коли вони ще хлопчаками бились у технікумі з іншими, то він, Ігор, перемагав, може, в одній бійці з чотирьох. А Віктор бив суперника в трьох випадках з чотирьох. Або і в усіх чотирьох.

— Так що ж тут усе-таки?.. Дай, дай побачу… — Віктор уже поклав руку на кришку ящика.

Ігор схопив Віктора за вилог куртки. Той гмикнув, усе ще не вірячи і всміхаючись, потім спробував відштовхнути Ігоря й таки піднести кляту кришку. Та Ігор блискавично висмикнув у нього з-під куртки пляшку (це таки знову виявилась «Горіхова»). Правою він усе ще тримав друга за куртку, тож, розмахнувшись лівою, з усієї сили заїхав пляшкою йому десь над вухом.

Віктор не скрикнув і не застогнав. Він лише якось гучно й протяжно гикнув, ніби хотів набрати повні легені повітря, і почав валитись праворуч суцільним важким і негнучким стовпом. Падаючи, він ударився головою об гострий край того самого ящика з піском і сповз на підлогу, лишивши на дошках кілька кривавих смуг, масних і жирних на дотик. «Червоним по червоному…» — подумав Ігор, перевертаючи вже мертвого друга за плече.

Він не мав часу на роздуми. Підваживши кришку, вхопив тіло Віктора ззаду за куртку і спробував перевалити його у скриню. При цьому з подивом зауважив, що пляшка, яку досі стискав у правиці, не розбилась — лише трохи прилиплого волосся з кров'ю пристало до її скляного круглого боку. Машинально всунув пляшку до кишені куртки: потрібно було працювати обома руками. Віктор був важкий і великий. Уклав його зверху на Ларису, точніше просто перевалив через бортик і так-сяк попідгинав руки та ноги. Кришка тепер уже не приставала щільно, але яке значення це мало?

Треба було забиратися геть. Куди він піде, Ігор ще не знав, проте гостро відчував: у театрі більше залишатись не можна! Він швидко пройшов до гримерки, на ходу витираючи долоні об куртку. В гримерці висмикнув з кишені пляшку, відкоркував і зробив кілька великих, захланних ковтків. Горло й нутрощі знову обпекло — вперше за сьогодні. Видихнув, розкурив нову сигарету і позірно бравою й безжурною ходою попрямував до виходу.

Старичок-вахтер у будці — а це був саме той, котрий учора так хвацько трощив собачі голови край канави у полі — якраз вийшов з будочки назовні й чіпляв на дошку оголошень якогось аркуша паперу. Дідок був у піджаку, а під ним мав теплого светра, через що застебнутий піджак буквально розлазився на ньому, між ґудзиками зяяли продовгуваті проміжки, крізь які прозирав светр. Старий озирнувся на Ігоря, той прискорив крок.

— Ану стій! — вахтер скомандував це таким владним голосом, що Ігор і справді на мить уповільнив ходу. — Іди-но сюди!

Ігор лише скинув головою і водночас кліпнув, не відводячи погляду від вахтера. Перед ним на мить блимнуло криваво-чорне веретено, різко потемніле по гострих краях. Старичок закінчив порпатися з оголошенням, узяв руки під боки і, схиливши голову набік, дрібним танцювальним кроком рушив назустріч Ігореві.

Згадавши, як хвацько вчора цей старий скородив собачі тіла над канавою, Ігор з якимось особливим задоволенням вистрелив кулаком йому в обличчя. Дідок заточився і з невдоволеним криком сперся плечем на дошку оголошень. Дошка злетіла з цвяха й ринула донизу, обсипаючи його пелюстками оголошень і дрібними гострими жалами кнопок.

Ігор відчинив службові двері й вискочив на сходи. Саме час було тікати, зникати, рятуватися. От тільки куди? Найпевніше — додому, там залягти,