Ірина Михайлівна Лікович - Віртуалка

А знаєш, Тоні, я одного разу була не витримала і поїхала до Пальми поставити у соборі свічку. У столиці було стовпотворіння, туристи розтягували собор, мов рукавичку, він аж розпух від бажаючих побачити його зсередини. А я згадувала, як тоді, навесні, покинута, примушувала себе вчитися жити без відчуття краху ілюзій.

Повертаючись додому, почула в автобусі смішну фразу: «Літо на Майорці видалося напрочуд спекотним. Навіть контрабандисти возять менше дурі.

Тоні, я була в розпачі! У цьому світі, мабуть, більші не потрібні жінки. Бо є веб-камери. Клаус, закоханий у мене до нестями швейцарець, мав мене за власну дружину. Дійшло навіть до того, що він почав вимагати вірності: аби я спілкувалася в чаті тільки з ним. Мала жити у віртуалі тільки для нього. Він готовий був надсилати мені гроші на банківський рахунок, забезпечивши тим самим моє тіло тільки для власного користування. Він заходив у чат, аби побажати мені доброго ранку або сказати, що вже голодний. Кожну свою перемогу або невдачу він ділив зі мною… І парадокс – жодного разу не виявив бажання зустрітися.

А пам’ятаєш, Тоні, коли ти, після того як я уже відкрила тобі таємницю мого справжнього місцезнаходження, попросив, що хочеш побачити мене на тлі моря? І я, дурненька та раденька, поцупила в Руперта флешку з Інтернетом і потяглася з ноутбуком до тієї єдиної скелі. Взяла ноутбук, вийшла online до тієї безлюдності. До підсмерку. Була із тобою одна-однісінька у цьому просторі. По ліву сторону там велично показував свої боки білий маяк, уже сутеніло, і червоне світло його лампи-орієнтиру блимало все яскравіше і яскравіше. Знизу поодиноко сунули останні човни рибалок, десь за ними тяглися додому туристичні судна. Ти просив мене розповідати все, що я бачу звідти, бо вже стемніло і камера не могла транслювати барви. Я тільки переживала, аби Руперт не надумав зайти до мого чату, побачивши, що мене насправді немає у студії. Але нічого поганого не трапилося. Ми з тобою тоді гарно провели час. Ти ніби був поруч, любий мій, неповторний Тоні.

Знаєш, Тоні, щастя – це те, що бринить у наших душах маленькими натягнутими нитками, котрі видаються нам струнами, доки ми самі, повіривши у їхню велич, починаємо непрофесійно грати на них взахлин, нитках із китайських магазинів. Трощачи їхню вигадану святість своїми пальцями.

Банні часто питала мене, коли я виходила до спільної ванної кімнати змивати бойовий макіяж: «Ну що, твої маніяки вже полягали? А мої тільки прокидаються». Вона реготала. І це справді звучало смішно з її вуст.

Тоні, а потім на моїй темній вулиці також з’явився ліхтар надії! Мене запросили… до Парижа! Тоні! Я раділа – всього через кілька десятків годин під моїми ногами лежатимуть Єлисейські Поля. Пан Каперманн, у котромусь із готелів, потеревенивши зі старим знайомим, буде, мабуть, підставляти свої чоловічі достоїнства під рота котроїсь із дорогих дівчат із міста на берегах Сени. А я раділа, мов дитина, що бодай кілька днів побуду без них, клієнтів… маніяків… вампірів моєї юності.

Це ж справді нелегко – кілька сотень вилуплених на мене очисьок за день роботи. Кілька сотень націлених у мене членів.

Тоні, я стомилася показувати до камери різні частини свого тіла. Більше не могла спокійно підводити до камери то пальці ніг, то… вухо, так, вухо, отому баварцю, що міг кінчити тільки до моєї тендітної раковини; ще третьому, норвежцю, – мій язик; не могла лежати так, ледь не у позі підстреленої жаби, з відкритим усім, однією рукою ще й підтримуючи зверху волосся, бо п’ятий маніяк міг кінчити, тільки бачачи мою оголену, по-цісарськи жіночу шию. Усім догоджати більше не могла. І не хотіла. Раділа польоту до Парижа так, ніби відчувала, що щось має статися. Щось мусило змінитися після цього. Може, вирвавшись бодай на кілька діб із того середовища, котре затягувало, я мала почати нове життя? Тоні, я хотіла, аби ти написав мені бодай одного листа до скриньки на live-strip, так, як це робили інші мої прихильники. Написав, аби я дала тобі свого справжнього емейла. Аби ми й надалі залишалися разом.

Майорка, острів палючого сонця, міцно затулених вікон та лінивих котів на вулицях.

Нас підставляли під яскраві промені світла, мов справжніх моделей, із тією тільки різницею, що других відразу після фотосесії відпускають, а ми залишалися вичікувати на велику рибину. Увечері боліли очі, і ми виходили на вулицю, мов кроти, затуляючись від усе ще яскравих променів. Світло лампи псувало зір, але ж що могли робити проти цього ми, розфарбовані метелики синюватих моніторів? Ми заробляли гроші. Самостійні жінки із країн усіх сортів. Незалежні. От тільки незалежність наша закінчувалася там, де починалася рамка веб-камери.

Летовище Майорки тріщало по швах, коли мікроавтобус Руперта приколесив нас до входу будівлі аеропорту. Рудольф, мабуть у передчутті радості, поводився, як на мене, на диво спокійно. Я чекала від нього більшого театру: вереску та прокльонів. Тобто його звичайної поведінки у незвичайному для нього середовищі. Хоча летовища вже, мабуть, давно стали його другим домом. Я була вбрана у той одяг, в якому прилетіла до острова-пошуку-себе, бо ж купити щось інше у мене не було часу. Єдине місце, куди ми могли спокійно їздити, та й то раз на місяць, бо ж до самої Пальми нас відвозив у таких випадках Руперт, був секс-шоп. Я, Тоні, до речі, терпіти не можу тих виставкових крамниць силіконових статевих органів. Бо у секс-шопах вештаються юрми хворих. Коли вони чіплялися до нас, дівчат, що купляли там свої знаряддя праці, я бігла до Рупертового авто і сиділа в ньому, поки інші робили закупки. Везучи нас додому, шеф завжди нарікав, що хоче продати студію. Він також більше не міг працювати із нами, жіноцтвом, казав, що більший дохід йому зараз приносять пальми та робота в рекламному бізнесі.