Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

так мають виглядати святі чи апостоли, про яких я, правда, знав вельми небагато; просто чував, що такі колись були.
8

У квартирі № 7 жив міліціонер Гомзин зі своєю жінкою, яка, говорячи, сильно окала, ще й протягуючи те «о»; цікаво, що її дівчата говорили російською мовою по-місцевому і вільно володіли українською, як і всі ми, притому без найменшого акценту. Хто був за походженням сам Гомзин, установити було не так легко, бо хоч говорив він російською, але часто вставляв українські слова, правда, вимовляв їх смішно, як це роблять росіяни. Чим він займався в міліції, ніхто не знав, але вряди-годи до нашого двору під’їжджала вантажівка, завжди інша, з кабіни вивалювався цілком теплий Гомзин; із кузова вантажівки йому подавали якісь пакунки, чи пару зв’язаних курей, чи й гуску; курей він брав за лапи головами донизу, а гуску встромлював під пахву і брів через двір, видимо похитуючись. Його дівчата, невідомо в який спосіб (може, стежили з вікна) обов’язково на цей момент вискакували із жерла галереї, кричачи: «Папка приєхал! Папка приєхал!» — Гомзин при цьому зупинявся, дівчатка кидалися його обіймати, а він незмінно казав:

— Да, папка своїх дєток не забиваїть. Папка всіда своім деткам что-то да привєзьот. Дєржі! — І вручав їм зв’язаних курей чи пакунка, а коли була гуска, що також траплялося не раз, її він дітям не доручав, і це робив так після того, як одна із таких приречених боляче вщипнула Людку, вдарила крильми в обличчя Фаньку, вирвалася й почала з диким ґелґотом бігати подвір’ям, а потім змахнула крильми і, так само страшно ґелґаючи, полетіла на річку, і потім вони всі четверо, на превелику втіху не тільки пожильців дому, а й сусідів дальших, ганяли понад річкою, льопали по воді, намагаючись ту гуску зловити, а та розпачливо ґелґала, била крильми, злітала й так їм до рук не далася. Роз’ятрений міліціонер Гомзин попроганяв із матюками з берега жінку й дочок; жінка при цьому йшла і хлипала:

— Про-о-опало-о-то-о гусо-о-очко-о-то-о! То-око-оя жір-нінько-оя гусо-о-очко-то-о!

А міліціонер Гомзин сів на каменя й запалив цигарку, давши не тільки гусці заспокоїтися, але й собі. По тому вийняв револьвера, прицілився і з одного пострілу зніс гусці голову. Тоді спокійно зайшов у воду, схопив бунтівницю за крило й поволочив додому, засіваючи гусячою кров’ю траву. Гомзина широко розчахнула вікно на другому поверсі дому, побачила, що гуска без голови, і зарепетувала:

— Го-оло-овочку ти чего-о-то-о по-отерял-то-о! По-оді-ка принеси-то-о!

Гомзин зирнув на неї так, що мені здалося: в нього виникло бажання вдруге видобути пістолета і послати кулю вже в другу репетливу голову.

— Замолчі, дура! — ревнув він і поволочив безголову гуску, з якої й досі крапала кров (вельми кров’яниста була) в галерею сходів.

Гомзина, однак, втрати витерпіти не могла, побігла на річку, лазила там по воді й відірвану голову гуски таки знайшла; потім несла ту голову в долоні, а Карасисі, яка їй по дорозі зустрілася, заявила, що її чоловік п’яниця й марнотратник, а вона така бідна, що не знає, як нагодувати діточок і що вони майже завжди сидять голодні, а голодним і гусяча голова «хо-оро-ошо-о», принаймні з неї можна буде зварити бульйон.

Карасиха слухала її, змруживши ліве око, а праве широко розплющивши, і обличчя її аж розпливлося від чемної усмішки.

Гомзина була скупа феноменально. Ходила в сірих лахах, її дочки були так само одягнені в ганчірки й розбиті туфлі, а при кожній зустрічі з сусідами Гомзина скаржилася на нестатки, при тому таким пронизливо-рипливим голосом, що той долітав до кожної кватирки нашого дому. Я вже казав, що майже всі наші пожильці робили їм приноси, за винятком Ковальчука та моєї матері. Ковальчук був інвалід, і з нього нічого не візьмеш, бо нічого він не мав, а моєї матері Гомзини, як, зрештою, всі, побоювалися. Сама Гомзина інколи побори брала і в інший спосіб: заявлялася до когось додому і, голосно скаржачись, просила чи пару цибулин, чи картоплі, чи трохи борошна, клятвенно зобов’язувалася все це віддати найближчим часом, але, здається, не було випадку, щоб вона щось сусідам повертала. Сусіди для спокою харчі їй позичали, як-то кажуть, «на вічне оддання», а речі (бо просила вона й їх) давати перестали, зрештою, просила вона стару одежу, старе взуття, стару кастрюлю чи надщерблену тарілку — все, що завгодно. Вдома в неї ніхто ніколи не бував, а ті, що робили приноси, приймались у тісному передпокійчику і там, що хотіли, віддавали. Гомзини ніколи не приймали гостей і не влаштовували гулянок, хоч сам міліціонер, здається, був не проти того, бо таки часто повертався додому п’яний «у дим», та й дома пив чарку із приносів Червоної Шапочки. Зате він часто казав, виходячи надвір у пасматій піжамі, що хоча й любить жити із сусідами «по-братскі», очевидно, поняття братства в нього, як і в його народі, трактувалося своєрідно, і це, здається, не була його особиста вада, а риса, мабуть, історична. Можливо, те, що в нашому домі були пожильці двох квартир од нього незалежні, в яких навіть Гомзина не могла нічого вижебрати, певною мірою його дратувало, отож якось він заявивсь у своїй піжамі до Ковальчука саме тоді, коли в нього сидів я: Ковальчук таки загітував мене прослухати в його читанні «Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство». Він саме розгорнув зошита і вже почав читати, а я готувався спокійно під ту читку передрімати, коли ж без стуку розчинилися двері, і в них всунувся пасматий чорт, як мені спросонку уявилося. Але то був, звісно, не чорт, а міліціонер Гомзин, який обдивився нужденне й захаращене мешкання Георгія Ковальчука і сказав:

— Да, ти тут завйол бардак.

— Живьєм, як умєєм, — незворушно відповів Георгій Ковальчук, він у певних випадках любив виявляти незалежність.

— Што єто ти чітаїш? — спитав Гомзин, сідаючи на заваленого лахами стільця.

— То вам не інтересно, — мовив Ковальчук.

— Нє антісовєтчина? — зімружив очі Гомзин.

— Нє. «Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство».