Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Назва міліціонера Гомзина не зацікавила. Він позіхнув.

— Знаїш, чо я к тібє прішол? Провєріть, врьош лі ти, шо мастер спорта в шахмат?

— Я майстєр спорта по шашках, — сказав Ковальчук, — а по шахматам у міня пєрвий разряд.

— Неважно, — сказав Гомзин. — Сиграїм?..

Це було щось неймовірно цікаве, адже ніхто ніколи з Ковальчуком у нашому домі ні в шашки, ні в шахи не грав: хто умів, боявся, бо надто часто Ковальчук свої титули афішував. Відверто кажучи, я також сумнівався, що він і справді такий визначний шахіст та шашкіст.

Георгій криво всміхнувся. Відклав повість, сказав мені, що я можу йти, почитає він мені потім, але я і з місця не рухнувся. Ковальчук не наполягав. Спокійно вийняв дошку, а міліціонер у піжамі підсунувся до столика.

— В шашки чи в шахмати? — спитав Ковальчук.

— Я лучче іграю в шахмати, — сказав Гомзин самовпевнено.

Ковальчук розклав шахи, дав Гомзину грати білими і за кілька ходів його розгромив. Гомзин підскочив.

— Постой! Я нє так пошол!

— Давайте ще раз, — сказав інвалід.

Цього разу грав білими Ковальчук. Результат був такий самий.

— Може, в шашки? — іронічно спитав Георгій.

— Ти какой-то чорт! — підхопився Гомзин і притьма кинувся з кімнати.

Ковальчук сидів блідий і сердитий.

— Пойняв? — звернувся до мене. — Він думав, що я про перший розряд і про майстра спорту брехав. Ні, ти пойняв? А я нікада не брешу! Я і в газетках пічатаюся, показать тобі?

— Я ж бачив!

— В мене й документи є. Показать тобі?

— Та я вірю, — мовив я (до речі, це вперше побачив Ковальчука таким сердитим).

— Нє, ти тільки подумай! — кипів він. — Мене за брехло взяв! Сам брехло і драч!

— Паскуда! — підкинув і я.

— Отож-то, паскуда! Нє, ти подумай! Він сумнівається, що я майстер спорта і маю первий розряд. Шкода, що я йому газетки не показав із задачками. Я й документи можу показать. Нє, ти пойняв? Може, вернуть його й показать газетки?

— Та хай він здохне! — сказав я.

— І це правда, — мовив Ковальчук. — Мене ще ніхто за брехло не щитав. Як я його роздєлав под орєх?

Я розсміявся:

— Це було здорово! Раз, раз — і мат!

— Не таких роздєливав, — мовив Ковальчук, і обличчя його стало недобре. — Нє, ти пойняв?..

Десь під зиму божевільна Зіна розігнала хлопчаків, які за нею ходили тічкою, — про це мені розповіли Карасики. Хлопчаки, як звично, тяглися за нею, коли ж вона раптом повернулася до них і сказала жорстко:

— Всьо! Більше я вам давать не буду!

— Брось, Зіна! — мовив один із хлопців, старший. — Чо ти?

Тоді Зіна раптом заверещала й кинулися на них. Схопила того старшого за волосся, кинула його собі під ноги, а тоді метнулася на інших. Хлопці розбіглися, а разом із ними й Карасики.

Після того Зіна розшукала собі великого, лахматого пса і ходила тільки з ним: хлопці вже до неї наближатися не зважувались. Увечері той пес проводжав Зіну додому, вона цілувала його в морду і весела, усміхнена, випростана, у незмінному солом’яному капелюшку, обвислому старому пальті, з-під поли якого виглядала відірвана підкладка, дефілювала додому. Пес якийсь час стояв за хвірткою й дивився їй услід. Там його й засік Карась, і очі його вперше після смерті молодшого сина радісно засвітилися. Він лагідно покликав пса, підійшовши до хвіртки, але той у відповідь загрозливо показав йому зуби.

— Ну нічо, нічо! — сказав Карась. — Погуляй! Все’ дно будеш мій! Цю-цю-цю!

Вранці пес приходив під хвіртку по Зіну і та з’являлася в усій своїй красі та радості, цілувала пса, і вони рушали в свої щоденні мандри. Карасики казали, що божевільна Зіна почала красти, але не для себе, а для пса. Вона заходила в їдальні, зливала в банку недоїдки і забирала хліб, заскакувала навіть у м’ясні лавки, хапала шматок м’яса чи кістку й тікала, за нею гналися розлючені м’ясники з ножаками, але ніколи догнати не могли, і то через те, що проти них раптом вискакував великий псюра з такою люттю, що м’ясники не зважувалися вступати з ним у двобій навіть із ножакою. М’ясники заявили в міліцію, і божевільна Зіна обов’язково попалася б зі своїм псом на гарячому, коли б пес раптом не зник. Карасики, очевидно, могли б оповісти мені й про те, але вони лише стенали плечима й загадково відводили очі. Але на зиму в усіх трьох з’явилися вушаночки, які мастю подобали до того пса; Карась же не виглядав таким сумним та прибитим, він уже свій траур відбув. Зате щось неймовірне почало чинитися із божевільною Зіною. Вона згубила свого капелюха й бігала з розпущеним та розпатланим волоссям по вулицях, з очей їй лилися сльози; зрештою, як розказали мені Карасики, вона наскочила на одного із м’ясників, який поважно й самовпевнено ніс своє черево, набите краденим м’ясом, на роботу, де те м’ясо й крав, впізнала його й, дико заверещавши, вціпилася йому у волосся, збивши хутряну шапку, яка за дивною грою долі також була тієї ж масті, що її пес. М’ясник був здоровий, як бугай, бо добре роз’ївся на м’ясах, і пробував боронитися проти худенької Зіни, але нічого проти неї не міг удіяти, і коли б не вискочили з магазину інші два роз’їдені на м’ясах м’ясники в таких самих хутряних шапках, хтозна, чи вийшов би він із Зіниних рук живий. Але втрьох вони змогли Зіну скрутити, викликали швидку, яка замчала її в божевільню. Однак, навіть їдучи в машині, вона тримала намертво зціплені кулаки, в яких було затиснуто два добрячі жмути густого й кучерявого і вже трохи сивого м’ясникового волосся…

Карась