Сельма Лагерлеф - Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

У всьому світі не було вправніших ткачів, аніж у Вінетті; ніхто не вмів робити такі красиві кубки і кинджали, як майстри Вінетти; ніхто не вмів плести такі тонкі мережива, як мереживниці з Вінетти.

Щодня одні кораблі, навантажені багатим крамом, відчалювали від пристані, а інші кораблі, навантажені золотом і сріблом, поверталися з далеких країв.

Зі всіма містами, які лише є на світі, торгували мешканці Вінетти. Їх кораблі плавали по всіх морях і в усіх гаванях знаходили прихисток і відпочинок.

Але ніколи жоден чужий корабель не кидав якір у гавані Вінетти. Ніхто навіть не знав, де знаходиться це місто. Нікому не відкривали мешканці Вінетти дороги до свого острова.

Що більше багатіли вони, то більше боялися за свої багатства. Недаремно споконвіку люди кажуть: багатому не спиться, багатий злодія боїться. Так і жителі Вінетти. Погано спали ночами. Від зорі до зорі по місту ходила сторожа з топірцями на плечах і з калаталами в руках. На всіх дверях висіли важкі замки. Злі собаки охороняли ятки і склади.

Заїжджих людей мешканці Вінетти боялися найбільше. Хто його зна, які думки в чужої людини! Може, вона розбійник, злодій? А може, тільки й нишпорить, аби пробратись у заповітні комори?

І вони топили кораблі, що випадково наближалися до їхнього острова, вбивали чужоземців, яких буря викидала на їхній берег. Навіть птахів, що пролітали мимо, вони підстрілювали, щоб ті не рознесли по світу таємницю, де знаходиться Вінетта.

Багато диких гусей склало тут свої голови в ті лихі часи.

Невдовзі море в цих місцях стало геть пустельним і безмовним. Моряки оминали острів, голоси птахів ніколи вже не лунали над ним, риба косяками йшла до інших берегів. Не сподобалося це морському царю.

— Що за неподобство? Хто тут справжній хазяїн?! — розбушувався морський цар. — Не бажають, аби бачили їх місто, гаразд, ніхто більше його не побачить. Агов, хвилі! В наступ!

Й ось море рушило на місто.

Страх і сум'яття охопили жителів.

Щоб захиститися від моря, вони звели мури. Що вище піднімалася вода, то вище ріс мур. Швидко працювали жителі Вінетт, нагромаджуючи камінь на камінь, але, хоч як поспішали вони, море все-таки їх обігнало. Воно ринуло через край муру, заливаючи всі вулиці, будинки, майдани…

Але мешканці Вінетти і під водою працюють дні та ночи безперервно. Склади і ятки їх і досі ломляться від товарів, тільки торгувати їм тепер ні з ким.

Лише раз на століття, рівно на одну годину, це місто спливає з дна моря. І якщо якийсь іноземець за цю годину завітає до Вінетти і хоч що-небудь купить, місто буде прощене і залишиться на землі. Але якщо стрілка баштового годинника опише повне коло, а покупця не знайдеться, місто знову опуститься на дно моря і стоятиме там ще сто років.

— Я чула цю історію від своєї бабці, — сказала Акка, — а ви розкажіть її вашим онукам.

Різкий, холодний вітер дув цілий день. Він налітав на зграю Акки Кебнекайсе то справа, то зліва, то ззаду, то спереду. Але гуси летіли своєю дорогою, змахуючи крильми так само розмірено, як завжди.

Не зважав на вітер і Нільс. Давно минулися ті часи, коли він, ледь що, чіплявся всіма пальцями в пір'я Мартіна. Тепер він наче нічого і не було сидів верхи на шиї білого гусака, та ще й метляв ногами, немов сидів верхи на паркані у себе в дворі.

Але вітер не здавався. Розізлившись, що ніхто його не боїться, він кинувся на гусей з такою силою, що за мить розметав їх рівний клин.

Не втримався на своєму крилатому коні й Нільс.

Щастя, що він був таким маленьким і легким. Нільс падав, як сухий листок, як клаптик паперу. Його крутило і перевертало то догори ногами, то вниз головою. От-от удариться об землю… Але земля наче розступалася під ним.

Кажуть, що нижче землі не впадеш. А Нільс впав.

«Де ж я?» — подумав він, зводячись на ноги.

Навкруги було темно, як уночі. Потім Нільсові очі призвичаїлися до темряви. Він побачив під ногами голе коріння дерев, а над головою — клаптик неба. Нільс зрозумів, що провалився до якоїсь глибокої ями.

Позаду нього щось вовтузилося, сопіло, пихкотіло.

Нільс обернувся і побачив якусь брилу, порослу довгим коричневим мохом. Ось вона заворушилася, підвелася. У темряві виблискували два вогники…

Ведмедиця! Кошлата бура ведмедиця!

Ну, тепер уже йому лиха не уникнути!

А ведмедиця підняла лапу і ніби жартома доторкнулася до Нільса.

Ледь доторкнулася, — і Нільс уже лежав на землі. Ведмедиця перевальцем обійшла навколо Нільса, обнюхала його, перевернула з боку на бік.

Потім вона сіла на задні лапи і, підчепивши Нільса за сорочку, піднесла до самої морди. Вона збиралася тільки трохи краще роздивитися, що за дивне створіння так неждано-негадано звідкись із неба звалилось у барліг. А Нільс вирішив — ось зараз, за мить, ведмедиця проковтне його.

Нільс хотів крикнути, але крик застиг на устах. Ніколи в житті йому не було так лячно.

Але ведмедиця обережно поклала Нільса на землю і, повернувши голову, покликала когось лагідним голосом:

— Мурре! Брумме! Йдіть сюди! Я тут дещо знайшла для вас.

З темного кутка викотилися два ведмежатка. Це були зовсім маленькі ведмежатка. Вони навіть на ногах трималися ще непевно, а шерсть у них була пухнаста і м'яка, як у щойно народжених щенят.

— Що, що ти знайшла для нас, мурлико? Це