Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

та широкі, почорнілі від засохлої крові широкі смуговини, То дивувався, як Е з таким побитим тілом спромігся подолати і ой важкий шлях по крутій стіні. А чи зміг би друг знову пройти той шлях? Напевне, ні. Хай він спить — ось незабаром розпечене коло викотиться вище, погріє другове лице, його руки, спину й груди, і Е знову стане таким самим дужим і гнучким, як і до падіння з гори.

А тепер треба чатувати. Про себе То мало думав, мало на що сподівався. Те, що його відсутність могли помітити, його не турбувало. Адже він і раніше зникав, заходячи далеко від племені, споглядав наодинці сяючі цятки на небі крізь гущавину кущів та нетрів, не одне розпечене коло він зустрічав десь на дереві поміж гіллям, не одне проводжав, коли наставала темрява. Його ніхто не кинеться розшукувати навіть і тоді, коли він не з'явиться зовсім. У То не було жодної рідної душі, отож він горнувся до Е. Зараз То не зможе залишити Е одного. А далі? Далі То навідається до племені. Треба підмовити юнаків до втечі. Він скаже, що Е не розбився, падаючи в урвище. І матінці Уф це ж скаже, і красуні Ни. Юнак навіть уявив собі, якими вдячними очима дивитиметься на нього дівчина…

То поглядав на розпечене коло — воно ось-ось мало досягти середини неба. Після зливи день видався паркий, душний. Знову клалося на грозу. Належало б заздалегідь розшукати якийсь схов, але будити друга То не зважувався. Промені вже торкалися спини Е, і То зламав кілька гілок, щоб затінити ними друга.

Та ось настав умовний час — розпечене коло викотилося на середину неба. Юнак торкнувся плеча друга. Той відразу схопився, тримаючи напоготові каменюку.

— Хай Е вгамується, — мовив То. — Довкола спокійно — ні чотириногі, ні двоногі вороги не підкрадаються.

Е нічого не сказав. Глянувши на розпечене коло, він неквапом підійшов до ковбані, поклав там камінь, зачерпнув долонями води і зволожив обличчя. Далі зачерпнув ще і почав пити. Втамувавши спрагу, він занурив голову у воду, потримав там подих-другий і з виляском підвів, енергійним порухом струшуючи рясні краплини з волосся.

— Парко, — знову озвався То. — Гроза буде. Треба рушати в путь.

Довго збиратися їм не треба було — нанизали рибини на стебло і рушили вниз по схилу. Дорогу їм указував найвірніший провідник — струмок. Місцями він плинув спокійно, місцями дзюркотів, поспішаючи вниз, а місцями, рокочучи, перекидався з вищого каменя на нижчий. Ішли з осторогою, перед кожним закрутом струмка чи кам'яним виступом спинялися і простували далі тільки тоді, коли впевнювалися, що в тих засідках чи щілинах не чатує на них хижак. Дорогою зустрічалися їм невеликі видовби у скелях, продовгуваті тріщини. То пропонував перечекати в одному з таких місць грозу, що ось-ось мала вдарити з неба, проте Е поспішав далі, запевняючи друга, що ще не один зручний прихисток зустрінеться на їхньому шляху.

Спускалися все нижче і нижче, але чим далі йшли, то все повільнішала хода. Небо не віддалялося від них, а неначе гналося за ними, насідало, притискало своїми важкими хмарами до каміння. Зігнане докупи громаддя хмар не знаходило собі ні шляху, ні простору, метушилося у тісняві, купчилося, настромлялося на шпилі, розпорюючи своє обважніле черево.

Довкола залягла тиша, немов у глибокій печері. Не чути було ні звіра, ні птаха — усе поховалося і принишкло у передчутті чогось страшного. Потягнуло холодною вогкістю, морок все щільніше затягував найближчі кам'яні виступи. На гори спадала пітьма.

Іти далі було б марним завзяттям, і юнаки зупинилися у невеличкій кам'янистій заглибині. Притиснувшись один до одного, ледве вмістилися на ще теплому камені.

Хлопці сполохано дивилися із заглибини назовні, хоч і не могли нічого розгледіти — щільний морок, душний і важкий, затулив небо і гори. Найбільше насторожувала і жахала моторошна тиша, яку в перший-ліпший подих мало виповнити громовиння могутніх істот, що вже здійняли над світом свої величезні довбні.

По спині То прокотився дрож. Е не міг не відчути його. То соромився того дрожу, бо не знав, як Е розцінить його. Ще подумає, що То труситься з ляку і втішатиме, немов хлопчиська!.. Однак Е мовчав. То щільніше притис до себе довбню, неначе вона могла перепинити шлях небесним страховиськам.

— Зараз промчать по небу могутні істоти! — першим озвався Е. — Їхні ноги торкатимуться гір, а руки палитимуть ліси.

— Е боїться їх?

— Е боїться… Вони страшні і грізні… Вони дружать з Вогнем, вони розкидають його по небу і по землі!

Те, що Е, як і всі чаки, боїться могутніх істот, можна було зрозуміти, але водночас це трохи дивувало То. Адже Е такий, що міг і не боятися тих. Істот, — не побоявся ж заприятелювати з лиховісним Вогнем! Вогонь лизав його руки, торкався обличчя…

— Е приятелював з Вогнем…

— Той Вогонь загинув, — промовив Е з жалем. — І невідомо ще, чи став би він другом. Е був безсилий його уберегти…

— Е не винен… Той Вогонь убили чаки.

— Але той Вогонь, — жваво сказав Е, метнувши погляд угору, — що на небі, чаки не вб'ють… Небесний Вогонь може помститися за свого брата, який зіскочив на землю…

— Е хоче, щоб він помстився?

— Ні, не всі чаки вороги Е, — заперечив юнак.

То знав, кого з чаків Е вважав своїми ворогами. Однак хіба небесний Вогонь розбиратиме, котрий з чаків друг, а котрий ні?.. Нищитиме він усякого, кого лиш зачепить своїм пекучим крилом!

— А вночі небесний Вогонь зазирав до печери, — журно мовив То. — Чаки тремтіли з жаху… Зараз, мабуть, теж тремтять. Тремтять і Ни, і матінка Уф, і сестри та брати…

— Хай То мовчить! — поривно перебив друга Е. — Хай мовчить!..

На небі ще не загримотів Вогонь, але юнак уже відчував його спекотний подих. Нараз Е здалося, що хоч яким нещадним є Вогонь, проте його ще, може, і вдасться ублагати збавити свою жорстокість