Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

правильно… — Махов звівся й заходив по кабінету. — Але вони наче самі влізли у слідство. Ти вибач, таке враження.

— Воно мені теж не дає спокою. У такому випадку хтось із них повинен зізнатися про зв'язок із злочинцями.

— У нас мало доказів проти них. Мало, щоб змусити їх дати правдиві свідчення. До речі, мати Кодоли жива й здорова, мешкає у селі Щасливому.

— Чудово! — Я щиро зрадів звістці. — Можу сьогодні поїхати до неї.

— Давай. — Махов продовжував міряти кроками кабінет.

— Слухай, Глібе, вчора опівночі…

Я розповів йому про пригоду біля будови. Махов спочатку недовірливо, а потім здивовано вислухав, не спускаючи з мене очей.

— Піддон з цеглою? — вражено перепитав. — Чому ж не викликав оперативну групу?

— Навіщо? Злочинець усе врахував. Не зловили б його.

— Н-да… — Гліб за звичкою, коли хвилювався, потер перенісся. — Попередження тобі серйозне. Ти не в сорочці народився?

— У плавках, — пожартував я.

— Облиш, Арсене. Сам знаєш, що то означає. Склади-но мені повний список осіб, з якими ти зустрічався по цій справі. Повний! — наголосив.

— Зараз?

— Тут же, — незаперечно підтвердив.

— А Щасливе?

— Встигнеш, — сухо відрубав і подав мені чистий аркуш.

Махов заглибився у справи, а я, мов школяр, покусував кінчик ручки і згадував… Насамперед записав Продавщиць промтоварного магазину, потім завідуючого Будинку колгоспника Дзюняка, адміністраторку і чергову по поверху Палигу, торговця мандаринами Белішвілі, фрезерувальника Агапова і його товаришів Нацевича, Скока і Малишевського, пташницю Колосюк, шофера Валуйка і його насію Хутченко Антоніну, матір Зубовськоіо, батьків Шалапухи, лікаря Верника…

Несподівано задзвонив телефон і перервав мої думки. Слідчий узяв трубку.

— Ага… ага… — Махов змовницьки підморгнув мені й почав писати на чвертці паперу. — Гарна новина, Анатолію, гарна. Спасибі, — поклав трубку і запитав мене: — Чув? Топчій подав голос, — загадково мовив і спохопився: — Ти пиши, пиши. Потім скажу.

Після такого повідомлення зовсім перехотілося згадувати. Проте примусив себе. Перечитав прізвища… Голова Малииівської сільради, пасічник Митутя — Бурбела, контролер Палига, рубачі Котов і Заваров… Працівники жеку, сусіди покійного Шеляга на вулиці Шолом-Алейхема, колишній шахтар дядько Тодось, начальник відділу кадрів заводу, де працював Шеляг, його товариші, фотограф Ламбуцький, слюсар Раптанов… Здається, все. Подав список Махову.

— Ого, тридцять три чоловіки! — здивувався Гліб. Поклав список у теку і простяг мені папірець: — Читай.

«Живуть у Вінниці: Страпатий Сидір Панасович і Баглай Катерина Андріанівна». Справді., Топчій на свій запит отримав важливі відомості. От лише Катерина Андріанівна… Часом не родичка Баглая Данила Євсагановича? Мо', двоюрідна сестра?

— Як, Арсене? — примружився лукаво Махов.

— Нема слів… — я розвів руками. — А де Тягун і Квач?

— У Вінниці й області не проживають, у нашій теж. Готуйся, поїдеш. Страпатий може багато розповісти. Ну і Баглай Катерина, — жваво, енергійно мовив слідчий.

— Коли їхати?

— Завтра-післязавтра. А сьогодні — в Щасливе, до матері Кодоли. Раптом вона щось згадає?

26.

По обіді вирушили з Миколою Бунчуком до села Щасливого. Настрій у мене кепський. Опівнічна пригода спричинилася до неприємної розмови зі Скоричем. Втім, ризик — невід'ємна частка, мого повсякденного буття, і до нього я вже звик. Отож намагався не дуже перейматися. Минулося — і добре. Тепер слід бути обачнішим.

Перед від'їздом ми зо дві години аналізували справу: під різними кутами зору розглядали кожний наявний факт, свідчення. Одностайно зішлися на одному; пильну увагу працівникам Будинку колгоспника й підозрюваним Шалапусі, Зубовському і Раптанову. Шукати бороданя — відвідувача Личакова. Натрапити на слід Тягуна. Ось першочергові завдання. Наче й небагато, коли виклав їх на папері Махов. Але то для невтаємниченого у нашу роботу.

Гліб завважив, що зроблено вже немало і ми наблизились до злочинців, майже намацали їх, бо ж неспроста вчинено на мене замах. Вони серед тридцяти трьох чоловік, з якими я стикався. Тридцять три! Тепер почнуть їх пересівати, методично, прискіпливо, від дня народження до останніх місяців. А попереду ще зустріч із Страпатим і Баглай, Катериною у Вінниці.

Довго вибиралися з міста. Вдень вулиці надто запруджені транспортом. Микола вперто втискав «уазика» поміж машинами.

— Що, Арсене Федоровичу, не половили злодіїв? — поцікавився він.

— Жодного.

— А як мій колега?

— Toй шофер? Живий, пішло у нього на поправку.

Молостову стало краще — криза минула. Махов навідався до нього, розмовляв. Валентин розповів, як за опівніч грав у карти з грузинами, почув збуджене крякання качок і майнув надвір, до машини. Виліз на кузов — усе гаразд. Зібрався скочити на землю — і помітив біля сарая якісь постаті. Молостов тихцем наблизився до них і побачив спалахи ліхтарика, почув приглушені голоси. Шофер егейкнув, і відразу сліпучий промінь вдарив йому в очі, хтось кинувся на нього, вчепився у горло, почав душити… Відбиваючись, Молостов ухопив напасника за бороду, та нараз тіло пронизав гострий біль, і він знепритомнів…

— Кудою поїдемо: асфальтівкою чи полем і через пісок? — запитав мене Бунчук, коли нарешті ми вибрались з міста.

— Краще полем і лісом.

— Я так і знав, — посміхнувся він. — Мені теж набридає розпечене каміння.

Ми з'їхали на грунтівку, що петляла кукурудзяним ланом, рівну, хоч коти яйце. Вдалині мрів острівок золеного гаю. У кабіні повіяло свіжим прохолодним. повітрям із замахом трави, ніби навколо лежав луг. Поміж невисокими стеблами кукурудзи жаріли маки, мигтіли краплини чистих волошок. Оце б назбирати їх, подумалося мені, й принести сьогодні Ніні. Чомусь згадав Олю, як ми перепливли річку Лебідку і я ніс дівчину на руках…

Микола замугикав «Черемшину». Справді, серед врунистого, смарагдового роздолля хотілося співати, радіти життю, дивитися у небесну блакить або слухати шеберхання вітерцю у листі чи траві, сюрчання коників, кування зозулі, тепле дзискання джмеля. І щоб поруч кохана, її тамований