Варткес Арутюнович Тевекелян - Рекламне бюро пана Кочека

Вебера. Така вже моя професія… Між іншим, за словами Вебера, — а йому можна вірити, — питання про прихід у Німеччині до влади Гітлера уже вирішено. Останніми днями ведуть переговори представники фон Папена і Гітлера. Гадають, що найближчим часом вони влаштують особисту зустріч і домовляться про все… І знаєте, що найпікантніше? Французький уряд, не діставши підтримки в англійців і побоюючись опинитися в ізоляції перед лицем страшного ворога, заздалегідь примирився з можливістю фашизації Німеччини. Учора пізно вночі відбулося закрите засідання французького кабінету, де постановили не вживати ніяких заходів, які могли б роздратувати верховодів націонал-соціалістського руху в Німеччині. Вже відповідно проінструктовано французького посла в Берліні Франсуа Понсе…

— Але ж це самогубство!..

— Бачте, у Франції є політики, які сподіваються, що Гітлер, прийшовши до влади, шукатиме життєвих просторів для Німеччини на Сході. Іншими слонами, націонал-соціалісти, люті вороги більшовизму, насамперед нападуть на Радянський Союз. А це вигідно декому у Франції.

— Я, здається, мав нагоду говорити вам, що поганенько розуміюсь на політиці. А проте аби згодом це не обернулося проти самої Франції.

— Ах боже мій, усе може бути! — Журналіст зупинив таксі, що проїжджало повз них, попрощався з Василем і сів у машину.

Нудно падав мокрий сніг з дощем, проймав холодний вітер. Цього пізнього часу, коли закінчилися спектаклі в театрах, погасли лампочки в концертних залах, спустіли кафе та ресторани, перехожих було порівняно мало. Зате автомобілі усяких марок, барв, форм і розмірів загатили центральні вулиці, і Василеві доводилося бути обережним. Він їхав зі швидкістю не більше п'ятнадцяти, кілометрів на годину, проклинаючи тісняву сучасних міст.

Сидячи за кермом і напружено, до болю в очах, стежачи за мигтінням фар автомашин, які повзли попереду, Василь думав про те, що відтепер він постійно одержуватиме по пошті кореспонденцію — листи, запрошення клубу, — і це неабияка обставина в його становищі. Велика кількість кореспонденції піднесе його авторитет в очах сусідів, особливо в очах консьєржки. І тепер він зможе додати до слова «комерсант» на своїй візитній картці ще слова — «член тенісного клубу». Це вже звучить: увесь Париж знає, що до цього привілейованого клубу незаможних людей не приймають — там членські внески становлять річний заробіток робітника середньої кваліфікації.

На майдані Згоди скупчилися машини, і Василь змушений був загальмувати. Він згадав слова Сар'яна: Вебер хоч і німець, але порядна людина, палкий антифашист… Учора пізно вночі відбулося закрите засідання кабінету… Дивна поінформованість! Правда, якщо міркувати тверезо, в цьому нема нічого неймовірного: журналісти люди пронозливі, у них нюх до сенсацій, як у мисливського собаки до дичини. Все це так, але чому Сар'ян ділиться новинами саме з ним, з Василем?

Поліцай на перехресті, відчайдушно жестикулюючи, нарешті відновив лад, і машини повільно рушили з місця.

Чому?.. Невже він, Василь, який непогано розпізнавав людей, помилився в Сар'яні? Не зрозумів його справжньої суті… Якщо так, то йому треба негайно збирати манатки, повертатися на батьківщину і зайнятися чимось іншим, — скажімо, слюсарювати, ремонтувати машини і не потикатися більше туди, де потрібна кмітливість та проникливість… А чому не припустити й таке: допитливий журналіст розгадав, що Ярослав Кочек такий самий словак, як сам Сар'ян — японський мікадо, і шукає тепер шляхів, щоб зблизитися з ним, як із своїм однодумцем? У цьому теж мало радості: виходить, не зумів зіграти своєї ролі до кінця або щось бовкнув, давши привід журналістові робити всякі припущення… Втім, сам багато не зробиш — потрібні помічники. А про такого помічника, як Сар'ян, можна тільки мріяти, — тим паче, що він, напевно, у близьких стосунках з Вебером. Секретар генерального консульства Німеччини в Парижі — палкий антифашист! Це ж джерело такої інформації… Головне — не гарячкувати, діяти обачно. Перш ніж ризикнути відкритися журналістові і встановити зв'язок з Вебером, треба написати «батькові», щоб він дав згоду на такий крок.

Захопившись своїми думками, Василь мало не поїхав на червоне світло, — дрбре, що в машині чудові гальма, інакше не уникнути б йому розмови з охоронцем порядку!..

Відімкнувши двері своїм ключем, Василь тихенько ввійшов у квартиру. Так і є, Ліза тихо посапує в опочивальні. Він роздягнувся і навшпиньки пройшов до кабінету.

21/ХІІ 1932 року, Париж.

Дорогий батьку!

Даруй, що довго не писав, — дуже був заклопотаний, та й особливих новин не було. А сьогодні в мене велика радість. Зараз хоч і пізно, година ночі, все-таки надумав поділитися тією радістю з тобою.

Отже, про мої успіхи: недавно у великому турнірі з теніса, влаштованому Паризьким клубом, мені пощастило: я посів перше місце. Мені вручили приз — кришталеву вазу. Це ще не все. Сьогодні, всього кілька годин тому, мене вшанували великою честю — прийняли до членів тенісного клубу. Бачу усмішку на твоєму обличчі: «Чи ба, велике діло, прийняли до членів якогось клубу, є чого радіти». Це не так, батьку. До Паризького тенісного клубу приймають далеко не кожного, і членство в цьому клубі створює людині певне становище в суспільстві. Знаєш, хто аа мене поручився? Вельми поважані люди — директор-розпорядник великого універсального магазину, нащадок відомого аристократичного роду де ла Граммон, про якого я писав тобі раніше. Другий поручник — генеральний секретар міністерства мосьє Жан Поль Маріньє.

Мої комерційні справи теж у доброму стані. Замовників хоч греблю гати. Віддаючи належне нашим молодим художникам, мушу відзначити, що вони цілком виправдали мої надії: у них сила-силенна фантазії, смаку, невичерпної енергії. Це ж не жарт, — наша фірма добилася монопольного становища на ринку в галузі об'ємної і тематичної реклами. Правда, є ділки, які намагаються конкурувати з нами, але поки що вони нам не страшні. Недавно почали надходити замовлення з-за кордону — з Англії, Італії та Німеччини. Цими днями мій компаньйон, мосьє Жубер, виїде в Рим, щоб оформити нові замовлення ї вивчити італійський ринок. Коли він повернеться, я, можливо, поїду в Лондон. Треба розширювати міжнародні зв'язки нашої фірми. Батьку, мені дуже хотілося б почути, що ти думаєш про все це.

Тут я познайомився з одним журналістом, Жюлем Сар'яном. Ти знаєш, батьку, я важко сходжуся з людьми, але з ним, здається, потоваришував