Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

святого Юди за католицьким календарем — 28 жовтня. ">[39]

Швейцар закінчив свою розповідь, а жінка корехідора довго ще перешіптувалася з жінкою мірошника; раз по раз вони обіймали одна одну, цілувалися, а часом не могли стримати сміху.

Шкода, що ми не чули, про що вони говорили!.. Та читач легко може собі це уявити, ну, якщо не читач, то читачка вже напевно.

XXXV
Постанова верховної влади

В цей час до зали повернулися корехідор та дядько Лукас, кожний вже в своєму вбранні.

— Тепер розберімося в тому, що стосується мене! — почав уславлений дон Еухеніо де Суньїга.

Він двічі вдарив жезлом об підлогу, немов для того, щоб набратися сили, подібно до Антея (правда — чиновного), який не відчуває в собі сили, доки не торкнеться матінки Землі своєю п’ятою, і невимовно холодно та зверхньо звернувся до дружини:

— Мерседітас, я чекаю на твої пояснення!

Жінка мірошника тим часом підвелася і на знак примирення так ущипнула дядька Лукаса, що у того іскри посипалися з очей. А вона дивилася на нього лагідними, негнівними очима, пестила поглядом.

Корехідор остовпів, спостерігаючи цю німу сцену; він ніяк не міг зрозуміти такого, нічим не вмотивованого, примирення.

Отож він знову звернувся до жінки і кисло промовив:

— Сеньйоро! Усі вже порозумілися, окрім нас! Розвійте мої сумніви… Наказую вам як чоловік, як корехідор!

І знову вдарив жезлом об підлогу.

— То ви вже йдете? — вигукнула донья Мерседес, підходячи до сеньї Фраскіти і не звертаючи ніякої уваги на дона Еухеніо. — Ну, то йдіть і не турбуйтесь, ця історія не матиме ніяких наслідків. — Розо! Посвіти цим сеньйорам, вони вже йдуть… Ідіть з богом, дядьку Лукас…

— О, ні!.. — втрутився де Суньїга. — Дядько Лукас не піде! Він залишиться під арештом, доки я не дізнаюсь усієї правди! Гей, альгвасили! Іменем короля!..

Жоден з службовців навіть не ворухнувся. Усі дивилися на жінку корехідора.

— Чоловіче! Дай дорогу! — промовила вона, наступаючи на корехідора і водночас прощаючись з усіма, — тобто схилила голову у вишуканому поклоні, кінчиками пальців трошечки підняла спідницю, схилилася в чарівному реверансі, який був тоді в моді і називався «помпа».

— Але ж я… Але ти… Але ми… Але ж вони… — мимрив стариган, учепившись за спідницю жінки і порушуючи так гарно виконаний ритуал гречності.

Марна праця! Ніхто не звертав уваги на його вельможність!

Коли всі вийшли і в залі лишилося тільки вельможне подружжя, дружина корехідора зволила, нарешті, заговорити до свого чоловіка, але таким тоном, яким, напевне, говорила цариця всія Русі, коли вергла громи на опального міністра, засилаючи його на постійне вигнання до Сибіру.

— Хай ти проживеш хоч тисячу років, ніколи не дізнаєшся, що трапилось у мене в спальні цієї ночі… Якби ти був там сам, як і годиться, то не мав би потреби розпитувати когось про це. Що ж до мене, то ні зараз, ні потім ніхто не змусить мене задовольнити твою цікавість; я тебе так зневажаю, що, коли б ти не був батьком моїх дітей, зараз скинула б тебе з балкона, як оце викидаю тебе назавжди з моєї спальні. А по цій мові — на добраніч, кабальєро.

Промовивши ці слова (а дон Еухеніо вислухав їх не кліпнувши, бо наодинці з жінкою губив усяку відвагу), сеньйора пройшла до кабінету, а з кабінету — до спальні, замикаючи за собою двері. І старий соромітник залишився стояти посеред залу; втративши останній сором, він шамкотів беззубим ротом:

— Ну, сеньйоре, не сподівався я відбутися так легко!.. Гардунья знайде мені заміну!

XXXVI
Закінчення, мораль та епілог

Вже співали пташки, вітаючи зоряницю, коли дядько Лукас та сенья Фраскіта вийшли з міста і попрямували до млина.

Подружжя йшло пішки, попереду них виступали осідлані ослиці.

— У неділю підеш на сповідь, — говорила жінка мірошникові, — ти мусиш очистити душу від грішних думок та злочинних намірів, які мав цієї ночі…

— Добре міркуєш… — відказав мірошник. — Але ж і ти зроби мені послугу: віддай жебракам перину та всю білизну з нашого ліжка і постели все нове. Я не ляжу в постіль, де потіла ота отрутна гадина!

— Не згадуй мені про нього, Лукасе! — відказала сенья Фраскіта. — Давай поговоримо про інше. Я б хотіла попросити тебе…

— Проси, будь ласка…

— Наступного літа відвези мене у Солан де Кабрас на води.

— Навіщо?

— Може, у нас діти будуть.

— Щаслива думка! Відвезу, як живі будемо з ласка господа.

Тут вони дійшли до млина — саме тоді, як сонце за обрієм позолотило вершини гір.

Увечері, на превелике здивування подружжя, що не сподівалося більше на відвідини високих гостей після скандалу минулої ночі, на млині зібралося більше панства ніж будь-коли. Вельмишановний єпископ, священики, юрисконсульт, два ігумени та багато інших (усіх їх, як стало відомо згодом, запросив його преосвященство) ледве вмістилися в альтанці.

Невистачало лише корехідора.

Коли всі зібралися, сеньйор єпископ звернувся до товариства з такими словами: саме тому, що в цьому домі відбулися відомі події, священики і він особисто ходитимуть сюди, як і раніше, щоб захистити чесне подружжя, та й усіх, хто там був, від людського осуду, бо на осуд заслуговує лише той, хто своєю ганебною поведінкою кинув тінь на таке високоморальне та доброчесне товариство. Потім єпископ звернувся до сеньї Фраскіти з батьківським напученням