Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

— Все, що сказала сенья Фраскіта, — щира правда! — поспішив заявити сеньйор Хуан Лопес, щоб догодити доньї Мерседес, бо побачив, що в корехім’єнто верховодить вона.

— Усе правда! Все! — підтвердив і собі Тоньюело, підспівуючи своєму хазяїнові.

— Поки що… все, — підсумував корехідор, страшенно задоволений, що пояснення наваррки не зайшли надто далеко…

— Отже, ти не винна! — вигукнув дядько Лукас, поступаючись перед очевидністю. — Фраскіто моя, серденько моє! Прости мені кривду, дай я тебе обніму!..

— Е, це вже ні!.. — відхилилася від нього жінка. — Перш ніж обійматися, мені хотілося б почути пояснення від тебе…

— Я дам пояснення і за нас обох… — втрутилася донья Мерседес.

— Я чекаю на них уже цілу годину! — проказав корехідор, намагаючись випнути груди.

— Але трохи згодом, — вела далі сеньйора, зневажливо повернувшись до чоловіка спиною, — поки ці сеньйори не поміняються одягом… Лише після того я дам пояснення, і лише тим, хто на них заслуговує.

— Ходімо… Ходімо перевдягнемося, — звернувся мурсієць до дона Еухеніо, радіючи, що не вбив його, і все-таки позираючи на корехідора з люттю справжнього мавра. — Мене душить одяг вашої милості! В цьому одязі я був дуже нещасний!..

— Бо не гідний вбиратися в нього! — відрубав корехідор. — Я ж, навпаки, прагну якнайшвидше вдягнути його, щоб послати на шибеницю тебе та ще півсвіту разом з тобою, якщо мене не задовольнять пояснення моєї жінки!

Жінка корехідора, почувши ці слова, заспокоїла присутніх м’якою посмішкою, властивою тим турботливим ангелам, чия головна справа полягає в охороні людей.

Як тільки дон Еухеніо та дядько Лукас вийшли з залу, жінка корехідора знову вмостилася на софі, посадовила поруч сенью Фраскіту і звернулася до службовців та челяді, що юрмилися біля дверей, привітно і просто:

— Ну, людоньки!.. Розкажіть тепер чудовій цій жінці все, що знаєте про мене поганого.

Люди «четвертого стану»[38] підійшли й заходилися розповідати; проте мамка, найвпливовіша особа в домі, змусила всіх замовкнути і почала так свою розповідь:

— Так знайте ж, сеньє Фраскіта, що звечора ми з сеньйорою були біля дітей, чекаючи, коли повернеться господар, і, щоб згаяти час, читали вже третю молитву, бо, як казав Гардунья, сеньйор корехідор полює на якихось запеклих злочинців, і нам не хотілось укладатися спати, доки не дізнаємося, що з хазяїном нічого не трапилося; аж раптом чуємо: поряд у спальні сеньйори та сеньйора хтось шарудить. Ми вхопили світильники і, мертві від страху, пішли глянути, коли — царице небесна! — бачимо: якийсь чоловік, одягнутий, як мій сеньйор, але ж не він (ясно, бо то був ваш чоловік) лізе, щоб сховатися, під ліжко. «Злодії!» — несамовито почали ми кричати. Вмить кімнату наповнили люди, і альгвасили витягли того, хто прикинувся корехідором, з його схованки. Всі зразу ж впізнали дядька Лукаса, моя сеньйора — теж, а як побачила вона на ньому одяг корехідора, злякалася дуже, що він убив нашого хазяїна, і заголосила, та так жалібно, що й каміння б розчулилося… А ми всі кричимо: «До в’язниці! До в’язниці! Злодюга! Вбивця!» Ще й не те кричали, а дядько Лукас притулився до стіни, стояв, як неживий, не міг і рота розтулити. А тоді побачив, що його до в’язниці збираються запроторити, і проказав… хоча краще було б змовчати: «Сеньйоро, я не злодій і не вбивця; злодій і вбивця… моєї честі зараз у моєму домі, лежить у ліжку з моєю жінкою».

— Бідний Лукас! — зітхнула сенья Фраскіта.

— Бідна я! — прошепотіла жінка корехідора.

— Так говорили всі ми… «Бідний дядько Лукас і бідна сеньйора!» Бо… правду кажучи, сеньє Фраскіта, нам було вже відомо, що сеньйор накинув на вас оком… хоч ніхто і уявити собі не міг, що ви…

— Мамко! — суворо спинила її сеньйора. — Не в той бік звернули!..

— Дозвольте, я докажу… — втрутився один з альгвасилів, скориставшись нагодою, щоб устряти в розмову. — Дядько Лукас спритно ошукав нас, коли ввійшов до крехім’єнто, — такий був подібний до сеньйора корехідора і одягом, і ходою. А прийшов він, скажемо прямо, не з добрими намірами, і якби сеньйора спала… уявляєте, що могло б трапитись…

— Ой! Помовч краще! — перебила куховарка. — Дурниці верзеш!.. Так от, сеньє Фраскіта, дядько Лукас, щоб якось пояснити, чому він опинився в спальні хазяйки, мусив зізнатися в своїх намірах… Звичайно, сеньйора не витримала і дала йому такого ляпаса, що половина слів застрягла у нього в горлі! Я ж напосілася на нього, паплюжила і лаяла, як могла, ледве очі не видряпала… Бо я знаю вас, сеньє Фраскіта, та хоч він і ваш чоловік, але ж прийти, щоб зірвати…

— Ото вже зацокотіла цокотуха! — вигукнув швейцар, затуляючи собою куховарку. — Що ще вигадаєш?.. Отож, сеньє Фраскіта, слухайте мене, як було діло. Сеньйора вчинила так, як мусила вчинити, і сказала те, що треба; та коли гнів трохи вщух, вона відчула, що їй жаль дядька Лукаса, і, взявши до уваги негідну поведінку сеньйора корехідора, звернулася до Лукаса з такими ось словами:

«Хоч у вас були ганебні наміри, дядьку Лукас, і хоч я ніколи не зможу простити такого зухвальства, хай ваша жінка і мій чоловік якийсь час вважають, що потрапили у власні тенета, і що завдяки заміні одягу ви відплатили їм ганьбою за ганьбу. Кращої помсти для них не вигадаєш, а обман цей легко розвіяти, коли нам знадобиться!» На цьому й постановили; потім сеньйора з дядьком Лукасом навчили нас, що ми повинні робити і казати, коли повернеться його вельможність. Отож тому я оперіщив Себастіана Гардунью кийком по хребту, — він, мабуть, надовго запам’ятає ніч святого Симона і святого Юди!..