Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

Я вже не твоя Фраскіта! Я… Згадай свої подвиги цієї ночі, вони тобі скажуть, що зробив ти з серцем, яке так щиро тебе кохало!..

І з очей її рясно полилися сльози — так, упавши, починає танути крижана гора.

Жінка корехідора не витримала: вона підійшла до сеньї Фраскіти і ніжно пригорнула її до грудей.

Сенья Фраскіта, не тямлячи себе, розцілувала її, схлипуючи, наче дитина, що шукає захисту в матері.

— Сеньйоро, сеньйоро! Яка ж я нещасна!

— Не такі ви скривджені, як гадаєте! — відповіла жінка корехідора, теж заливаючись щирими слізьми.

— От я, то вже справді нещасний! — і собі тужив дядько Лукас, соромливо втираючи кулаком сльози.

— А я? — прохопився і дон Еухеніо. Чи то він розчулився від загального плачу, чи надіявся на рятунок, так би мовити, водним шляхом, або, простіше кажучи — з допомогою сліз. — Ой, я безсоромний! Потвора! Гультяй! Так мені й треба!

І він жалібно заскиглив, уткнувшись носом в черево сеньйора Хуана Лопеса.

Писарі, й алькальди, і всі слуги теж заголосили. Здавалось, що все вже владналося, хоча ще нічого не було з’ясовано.

XXXIII
Ну а ти?

Дядько Лукас перший виринув з цього моря сліз.

Він знову пригадав усе, що побачив крізь замкову шпарину.

— Сеньйори, давайте з’ясуємо… — заговорив він.

— Нема тут чого з’ясовувати, дядьку Лукас… — урвала його жінка корехідора. — Ваша дружина безгрішна!

— Та… воно-то так… проте…

— Ніяких «проте»!.. Дозвольте їй слово мовити, і побачите, як вона зуміє виправдатися. Тільки-но я її побачила, як серце мені підказало, що вона свята, незважаючи на все, що ви мені тут нарозказували…

— Гаразд, хай говорить!.. — згодився дядько Лукас.

— Не мені треба говорити! — заперечила жінка мірошника. — Це ти мусиш сказати! То ж правда, що ти…

Враз сенья Фраскіта прикусила язика — з пошани до жінки корехідора вона не могла сказати більше.

— Ну а ти? — знову втрачаючи всяку віру, запитав дядько Лукас.

— Не про неї йдеться! — скрикнув корехідор, теж, повертаючись до своїх підозр. — Мова йде про вас і про цю сеньйору!.. Ох, Мерседіто! Хто б міг подумати, що ти…

— Ну а ти? — зміряла його поглядом дружина.

І протягом кількох хвилин між обома подружжями тільки й чулося:

— А ти?

— Ну а ти?

— Це ти!

— Ні, ти!

— Але ж як ти міг?..

І т. д., і т.ін.

Так тривало б, мабуть, без кінця, якби дружина корехідора, згадавши про свою гідність, не сказала зрештою донові Еухеніо:

— Не будемо зараз про це говорити! То наша особиста справа, обговоримо її згодом. Зараз найважливіше повернути спокій серцю дядька Лукаса, що зробити дуже легко, як на мій погляд. Тут я бачу сеньйора Хуана Лопеса і Тоньюело; їм не терпиться виправдати сенью Фраскіту.

— Я не потребую, щоб мене виправдовували люди! — заявила сенья Фраскіта. — Маю двох свідків, які заслуговують більшої довіри, бо про них ніхто не скаже, що я спокусила їх чи підкупила…

— А де ж ці свідки? — запитав мірошник.

— Внизу, біля дверей…

— То скажи їм, хай зайдуть — з дозволу сеньйори.

— Їм, бідолашним, не піднятися сходами…

— Це хто, жінки?.. Бач, які непідкупні свідки!

— Якраз і не жінки. Хоч вони жіночої статі.

— Ще гірше! Мабуть, дівчиська! Скажи, будь ласка, як їх звуть?

— Одну — Піньйона, другу — Лівіана.

— То це ж наші ослиці! Фраскіто, ти глузуєш!

— Ні, кажу цілком серйозно. Наші ослиці можуть підтвердити, що мене не було на млині, коли ти бачив там сеньйора корехідора.

— Заради бога, поясни до ладу!

— Тож слухай, Лукасе!.. І вмирай від сорому, що сумнівався в моїй чистоті. В той час, як ти повертався з села додому, я їхала з дому до села, і шляхи наші перетнулися. Але ти їхав не дорогою, а полем, і зупинився там, щоб викресать вогонь…

— Справді, я зупинявся!.. Далі!

— І ослиця твоя заревла…

— Так, саме так!.. О, який я щасливий!.. Кажи, кажи, кожне твоє слово повертає мені рік життя!..

— А на той рев у відповідь ти почув теж ослячий рев, тільки з боку дороги…

— О! так… так… Благословенна будь! Я, здається, і зараз його чую!..

— То були Лівіана і Піньона. Вони впізнали одна одну і привіталися, як добрі подруги, а от ми з тобою не привіталися і не впізнали одне одного…

— Досить!.. Не кажи більше нічого!..

— Ми не тільки не впізнали одне одного, — вела своє сенья Фраскіта, — ми перелякалися й кинулись у різні боки. Тепер ти бачиш, що мене на млині не було! Якщо ти хочеш дізнатися, чому корехідор опинився в нашому ліжку, то помацай одяг, у який ти вбрався, — він, певно, ще й зараз вогкий, так ось, той одяг пояснить тобі все краще, ніж я. Його милість звалився в лотоки, а Гардунья роздяг його та й поклав у ліжко! Якщо ж хочеш дізнатися, чому я відчинила двері… просто подумала, що це ти тонеш і кличеш мене на допомогу. І, нарешті, про призначення… Ні, зараз нічого більше, не скажу. Коли ми залишимося вдвох, я розповім тобі всі подробиці… бо не годиться мені