Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

пору порядний чоловік, як не у себе вдома, не в своїй постелі, разом зі шлюбною дружиною, як велить господь?

— Мерседіто! Схаменися! Зваж на те, що нас слухають! Я ж корехідор!..

— Не підвищуйте на мене голосу, дядьку Лукас, а то я накажу альгвасилам відвести вас до в’язниці! — підводячись, відповіла жінка корехідора.

— Мене — до в’язниці?… Мене? Корехідора міста?

— Корехідор міста, представник правосуддя, намісник короля, — суворо і владно відказала благородна сеньйора, і голос так званого мірошника потонув в потоці її слів, — повернувся додому в належну пору, щоб відпочити від виконання своїх високих обов’язків, а завтра він знову стане на захист честі та життя мешканців міста, охоронятиме святість домашнього вогнища та доброчесність жінок і не дозволить нікому, навіть людині, перевдягненій корехідором чи ще кимось, увійти до спальні чужої жінки; він не дозволить це зробити, щоб ніхто не зміг заскочити зненацька цноту під час її безжурного відпочинку, щоб ніхто не зміг порушити її чистий сон…

— Мерседітас! Що ти тут проповідуєш? — просичав корехідор. — Якщо справді все це трапилося у моєму домі, то я скажу, що ти безсовісна, віроломна і розпусна жінка!

— До кого звертається цей чоловік? — з презирством промовила жінка корехідора, обводячи очима присутніх. — Хто цей божевільний? Хто цей п’яниця? Я не можу повірити, що це чесний, шановний мірошник, дядько Лукас, хоч одяг і його! Сеньйоре Хуан Лопес, повірте мені, — провадила вона далі, звертаючись до сільського алькальда, який так і прикипів до місця, — ось уже дві години, як мій чоловік, корехідор міста, повернувся сюди, до себе додому, в своєму трикутному капелюсі, в червоному плащі, зі шпагою та жезлом… Слуги і альгвасили, які зараз слухають мене, підводилися й вітали його, коли він увійшов у дім, підіймався сходами і проходив через приймальню. Потім вони позамикали всі двері, й ніхто більше не заходив до будинку, аж поки не з’явилися ви. Чи не так? Відповідайте…

— Так! То правда! — ствердили мамка, слуги та альгвасили; усі вони, скупчившись біля дверей, були свідками цієї захоплюючої сцени.

— Геть звідси! — загорлав дон Еухеніо, бризкаючи від люті слиною. — Гардуньйо! Гардуньйо! Хапай цих негідників, що мене зневажають! Усіх до в’язниці! На шибеницю всіх!

Та Гардунья мов крізь землю провалився.

— Припустімо, сеньйоре… — продовжувала донья Мерседес, змінюючи тон і удостоївши корехідора поглядом. Тепер вона говорила з ним, як зі своїм чоловіком, побоюючись, щоб жарт не зайшов надто далеко. — Припустімо, що ви справді мій чоловік… Припустімо, що ви й є дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон…

— А хто ж іще!

— Припустімо також, що й я трохи винна, сплутавши з вами чоловіка, який зайшов до моєї спальні в одязі корехідора…

— Паскудники! — заверещав дідуган, хапаючись за шпагу, але лапнув лише широкий пояс мурсійця-мірошника.

Наваррка затулила обличчя ріжком мантильї, щоб приховати від людей свої ревнощі.

— Припустімо все, що вам завгодно… — провадила далі донья Мерседес на диво спокійно. — Проте скажіть мені, мій сеньйоре, чи маєте ви право бути чимось незадоволеним? Чи маєте право звинувачувати мене, бути моїм суддею? Хіба ви з проповіді повернулися? Чи ходили сповідатися? Чи, може, вечерню відстояли? Звідки ви з’явилися в оцьому одязі? Звідки ви прийшли з цією сеньйорою? Де провели півночі?

— Дозвольте… — в запалі вигукнула сенья Фраскіта, скочивши на ноги, наче виштовхнута пружиною, і стрімко кидаючись між корехідором та його жінкою.

Корехідор збирався щось сказати, але так і застиг з відкритим ротом, побачивши, що наваррка пішла в наступ.

Одначе донья Мерседес випередила її:

— Сеньйоро, не турбуйтесь… Я не прошу у вас пояснень! Сюди йде той, хто має право вимагати їх у вас… Порозумійтеся з ним!

У цю мить розчинилися двері з кабінету до зали, і на порозі постав дядько Лукас, з ніг до голови у вбранні корехідора, з жезлом, рукавичками і шпагою, — так, наче з’явився на засідання міської ради.

XXXII
Віра й гори зрушити може

— Доброго вам вечора, — прошамкотів мірошник, скидаючи капелюха — точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга.

Потім, погойдуючись з боку на бік, він підійшов до жінки корехідора і поцілував їй руку.

Усі були вражені, так разюче подібний був дядько Лукас до справжнього корехідора.

Так разюче, що челядь і навіть сам сеньйор Хуан Лопес не могли втриматися від сміху.

Дон Еухеніо, вбачивши у цьому нову зневагу, як василіск, накинувся на дядька Лукаса. Але сенья Фраскіта розборонила їх, штурхнувши дужою рукою корехідора; отож його милість, аби тільки уникнути нового прочухана та глуму, мовчки проковтнув образу. Ця жінка ніби народилася для того, щоб приборкувати бідолашного дідугана.

Дядько Лукас пополотнів, як смерть, вздрівши свою дружину, однак зумів опанувати себе, хоча й схопився рукою за серце, аби не розірвалося воно на шматочки, і запитав з моторошною посмішечкою, усе ще передражнюючи корехідора:

— Хай боронить тебе господь, Фраскіто! Ти вже переслала призначення своєму небожеві?

Варто було б побачити в цю мить наваррку! Вона відкинула мантилью, гордовито, як левиця, підвела голову і, втупивши, мов лезо кинджала, погляд у вдаваного корехідора, кинула йому прямо в очі, наче плюнула:

— Я тебе зневажаю, Лукасе!

Яким тоном було це сказано! З яким презирством! З якою гідністю!

Обличчя мірошника враз змінилось, як тільки він почув голос своєї жінки. Якесь натхнення, схоже на релігійну нестяму, охопило його душу, залляло її світлом та радістю… Вмить забувши про все, що бачив і в що повірив на млині, він зі сльозами на очах озвався щиро:

— То ти, як і раніше, моя Фраскіта?

— Ні! — гнівно відказала наваррка. —