Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Патрік попрямував до причалу, біля якого стояла вмерзла в кригу баржа. Над нею нависала естакада мертвого вугільного транспортера. А далі біля пірса, поруч з закіптюженими стінами складських приміщень, закріпленими на порожніх залізних бочках-поплавках тросами, утримувалось велике поле соснових стойок для кріплення шахтних лав і штреків. По тих колодах Патрік вибрався на стінку пірса. Неподалік стояв перекошений од вибуху бомби двоповерховий будинок. На ньому коливалася закріплена одним гвіздком вивіска. Підійшовши ближче, прочитав зроблений російськими буквами напис «СРСР. Порт Баренцбург». Зазирнувши у вибите вікно, побачив на стіні дерев'яний ящик телефону із заржавілими чашками дзвоника на верхній кришці, якісь діаграми і графіки, що висіли на стінах у кімнаті і коридорі.

Зайти всередину Патрік не наважився. Дуже вже будинок виглядав ненадійним і міг у будь-яку мить розвалитися. Звідси вздовж берега тяглися стовпи і закріплені на них дроти, телефонні і електричні. Паротурбінна електростанція, що стояла неподалік, виглядала неушкодженою, проте, зазирнувши до неї, Патрік побачив, що обладнання її частково демонтовано, частково знищено. В протилежнім боці порту, за присипаним снігом згарищами, було видно кілька будівель, що зараз нагадували велетенські надгробки братських могил. Там, неподалік від них, Патрік знайшов дерев'яні сходи. Вони вивели його на першу терасу, на якій трохи вище на схилі стояв цегляний кістяк невеличкого будиночка, а далі за ним стіни довгого триповерхового блоку. До нього привели ті ж самі дерев'яні сходи. Знайти для себе щось корисне в цьому обгорілому цегляному прямокутнику Патрік не сподівався. Руїни викликали в ньому біль і не лише тому, що все це не віщувало йому нічого доброго, а головне тому, що тут, у мертвому селищі, як у краплині води, він побачив загрозу, що нависла над усім світом. Мабуть, так виглядатиме вся земля, коли дати волю ненависті, коли дозволити розгулятися підлості. Ця неприборкана чорна сила за короткий час спопелить все, знищить саме життя.

Смерть пронеслась над селищем не вчора. Все навколо мало вигляд давньої руїни, і це ще більше засмучувало Патріка. Поволі піднімався вгору сходами, не знаючи куди вони приведуть. «Як бути? Залишитись тут чи повернутися назад до літака?» Там самотність лякала ще більше. Тут хоч видно якісь ознаки перебування людини. Хай давні, хай знищені дощенту. Люди пішли звідси на початку війни, а до того жили, працювали, раділи, горювали, ненавиділи, кохали, розмовляли, сперечалися, добували вугілля, вантажили його на кораблі… Це було обжито місце. «Однак біля «бофорта» мене можуть шукати, — знову майнула в голові нав'язлива думка. — Хто? Мак-Ллойд? Смайлз?.. Для них наш «бофорт» усе ще летить. А вірогідніш за все вони думають, що ми годуємо риб де-небудь біля берегів Норвегії… Хто може мене тут шукати? Кому я потрібен у цьому світі? Хіба що собі самому та ще матері, у якої зараз, певно, розрипається серце. Адже вона чекає мене там, на базі. Оббиває пороги в кабінеті Смайлза, просить, благає, ллє гіркі сльози за своїм єдиним сином… А що зараз робить Вів'єн?»

Патрік зупинився на верхній площадці сходів. Далі можна було йти на всі чотири сторони, але йти було нікуди — все навкруг лежало в руїнах. Він похилився на поручень, замислився. Перед ним була широка панорама затоки, яка, певне, в сонячні літні дні бувала живописною. Там, де вона зливалася з морем, вгадувались безкраї далі, мріялись чи то купи туману, а чи далекі острови. Та все це зараз лиш на мить заволоділо уявою Патріка. «Треба десь влаштуватися на спочинок, поспати, поїсти і все як слід обдумати. А раптом поталанить віднайти хоч якісь ознаки життя? Не може бути, щоб тут не жили люди. Адже на архіпелазі такі багатства. Люди повинні повернутися сюди. Вони не кинуть все це назавжди. Вони повернуться. Виходить, треба набратись терпіння і чекати!»

Патрік ще довго вештався по мертвому селищу, обдумуючи свій стан, зважуючи всі про і контра, намагаючись переконати себе, що людина може звикнути, прилаштувати себе до будь-яких обставин і вижити навіть в пустелі, коли звичайно вона не хирлява нікчема, коли у неї є характер і сила волі. Так, всі ці книжні істини були йому добре знайомі. Проте одне — читати про це в книзі улюбленого автора і разом з його героями почувати себе мужнім хлопцем у затишному кабінеті, біля лампи під зеленим абажуром, коли мама, що принесла каву, дивиться на тебе так тепло, інша справа тут, віч-на-віч зустрітися з льодовою пустелею, темрявою полярної ночі і цілковитою самотністю.

Вже втративши надію знайти в цьому колишньому селищі будь-яке пристанище, Патрік зупинився і завмер ніби перед привидом: за триповерховою обгорілою, проломленою снарядами коробкою, на якій ще раніше він встиг прочитати «Арктикавугілля», стояв чудом вцілілий обшитий дошками будиночок. Патрік підійшов до нього і побачив, що той досить великий — на два виходи, з верандами і ганками. З правого боку його облямовувала дерев'яна балюстрада, а вікна прикрашали різьблені, схожі на мережива наличники, від чого будиночок в оточенні руїн і снігової пустелі здавався надто розцяцькованим. Патрік вийшов на ґанок і легенько штовхнув двері. Вони були незамкнені, проте широко розкритись їм заважав сніг, якого намело крізь вибиті шибки. Другі, що вели з веранди до кімнат, були зачинені зсередини на защіпку. В кімнаті гуляв вітер. На стінах — волохатий у два пальці іній. Ним, неначе білим хутром, було вкрито всі предмети: ліжко, стіл, стільці і навіть портрети, що висіли на стінах.

У другій кімнаті вікна, на диво, виявились цілими. Мабуть, під час вибуху, як і зараз, вікна були розкриті навстіж. Посеред кімнати височів намет. Протяги кумедно вигнули йому гребінь, і він був схожий на хребет динозавра. За ним, у простінку, висів відривний календар. Патрік перебрався через намет. На картонному листку було зображено герб Радянського Союзу. Такий календар з кольоровим гербом він недавно бачив у Мурманську, в кімнаті відпочинку для іноземних льотчиків. Увагу Патріка привернула дата: 24 серпня 1941 року. Саме в цей день, майже три роки тому, хазяї залишили своє колись затишне житло. Залишили зненацька, бо навіть не познімали портрети своїх близьких, кинули необхідні речі: посуд, книги, приймач, патефон, білизну, одежу. Словом, усе, навіть дитячі пелюшки, що сушилися на балюстраді. Вони і зараз лопотять на вітрі,