Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

ремінець, встав і, закинувши його за плечі, пішов на Гонзу. Той поволі почав підводитися з пенька. Не спускаючи з хлопця очей, капрал кинув Антуанові флягу з ромом. Ніколи Андрій не бачив у людських очах такого хворобливого блиску, однак Дюка майнув лише на якусь мить, бо вся увага була біля тих двох, капрала і Гонзи. Вони стояли і дивились один на одного — Гонза з неприхованою ненавистю, Брієр зверхньо, з розумінням своєї влади і сили. Ця мовчазна мить була оголошенням війни, непримиренної, жорстокої, до останнього подиху.

— Чуєш, ти, запам'ятай… Ще раз пальнеш без дозволу, і я змішаю тебе з багном! Зрозумів?!

— Зрозумів… — одними губами промовив Гонза. Брієр де Ліль перевів очі на Андрія, що стояв поруч.

— Де пробіг, покажи?

— Он там, за камінням. Біля того похилого дерева, — не моргнувши, збрехав хлопець. Капрал ще раз виразно поглянув на Гонзу й підніс до очей бінокль.

— А знаєш, Андре, ти не помилився… Там на піску свіжі сліди. Тепер ми знаємо, де той снайпер. Зручну позицію вибрав, кілометрів зо два на прицілі тримає. — Капрал озирнувся, хотів ще щось сказати Андрієві, але помітив Дюка і ревнув на нього: — Досить тобі жлуктити, давай сюди флягу!

— Візьми… Дякую…

Антуан уже не тремтів, з його жовтого обличчя зникла гримаса страждання, зараз на ньому світились глибокі сині очі.

— Серед цих косорилих інколи трапляються справжні солдати, — вів своєї капрал, ховаючи до ранця фляжку.

— Про яких солдатів ти говориш, Брієр? — спитав Дюка. — У них солдатом став кожен хлопчак, і в цьому, коли хочеш, винуваті ми… Вони беруться до зброї, щоб вижити, а ми… Ми просто свині… влізли в чужий город і риємо… собі могилу. Ось ти, Брієр, бравий капрал армії свободи, за що ти воюєш? За Францію? Брешеш…

— Заткнись, Антуане, ти п'яний…

— Пробач, перебрав трохи, твоя правда… Але знай, Брієр, чхати я хотів на сержантські лички. На біса вони мені, я хочу додому, в Париж… Хай сюди їде сам мосьє президент, бере в руки мою гвинтівку і воює, а з мене досить.

— Що ти верзеш? Забув про трибунал?!

— Ні, пам'ятаю… Як же, пам'ятаю… А от у тебе, здається, пам'ять коротка. Забуваєш, Брієр, однак я можу й тобі, і ще декому нагадати…

— Замовкни! Ти змушуєш мене…

— Облиш, старий… Нічого ти не зробиш, я тебе знаю. Ти ж великодушний чоловік. Ти не дозволиш мені вмерти від снайперської кулі в гнилому болоті разом з цими слов'янськими хлопцями…

— Антуане, — шия капрала почервоніла, — я наказую тобі мовчати! Ти на військовій службі! Якого чорта отакі слизняки йдуть до армії?!

— Ви чуєте, він питає, чого ми йдемо до армії? Чого ми опинилися в цьому легіоні? Питає, ніби не знає… Як ми з тобою тут опинились, я знаю, а от як вони… Ось ти, Анд-ре, скажи, чого тобі тут треба? Якого біса ти записався в легіонери?

— Він не записався, — вступився за товариша Гонза. — Його продали.

— Як продали?

— За гроші… Як собаку, — сказав Андрій.

— І ти погодився? Підібгав хвоста й пішов?

Андрій не відповів, скоса дивлячись на Брієра. Той стояв насуплений, на лобі в нього здулася синя жила. Капрал готовий був от-от вибухнути, однак стримував свій гнів. Щось зупиняло його.

З того берега вдарила кулеметна черга. Цього разу стріляли розривними. Прошурхотіло, осипаючись, збите кулями листя, впало на воду посічене гілля, і все затихло.

— Добрі в тебе очі, Андре, — сказав капрал. — Кулемет таки на цьому острівці, на який ти показав. Під тим похиленим деревом заховався, собака…

Брієр висунувся з-за куща і вистрелив з ракетниці в бік острова. Чекаючи кулеметної черги у відповідь, він смикнув Антуана за рукав.

— Присядь, кулю спіймаєш!

Антуан Дюка не відповів. Він зняв пілотку і, шепочучи собі під ніс якусь молитву, дістав з кишені тоненького гребінця, дбайливо розчесав уже зовсім поріділе волосся. Випростався, неначе став вищим на кілька сантиметрів, чи, може, то так лише здалося Андрієві, що дивився на нього знизу. Таким він бачив Дюка вперше. Якась внутрішня сила вдихнула в обличчя француза благородство, запалила гідністю погляд. Він теж схопив Антуана за рукав.

— Не наривайся на смерть, чоловіче… Зараз стрілятимуть.

Проте кулемет чомусь мовчав. Андрій виглянув з-за дерева і побачив на тому боці дві постаті, що нагинці перебігали за деревами.

— Капрале, на тому боці люди, — сказав Антуан.

— Бачу… Невже майор з Джосом? — промовив капрал, піднімаючи бінокль.

— Це не майор, це Бішо, — сказав Антуан.

— Там двоє… Поранені, чи що…

— Треба їх якось попередити про снайпера, про кулемет.

— А як ти попередиш? — знизав плечима капрал.

— Викликати вогонь на себе, і тоді вони зрозуміють…

— В'єтконгівці, певне, вже помітили їх, тому й не стріляли після ракети.

— Дай-но мені бінокль, — сказав Антуан, вискакуючи на повалене дерево. Брієр подав йому бінокль.

— Це Бішо, і, схоже, він поранений… Непоганий хлопець, цей Бішо. Я служив з ним у Ліоні. У нього там жінка і двоє дітей… Щотижня приходили, проводжали тата до самої казарми. Слухай, Брієр… А втім, що з тобою говорити. Візьми свого бінокля.

Антуан Дюка скочив з дерева й зайшов у воду. Поки капрал зрозумів, що той збирається робити, Дюка був уже біля пробитої кулею хусточки, яка рожевіла на іржавому лататті.

— Стій! Антуане, вернися!.. — закричав Брієр.

— Навіщо? — не обертаючись, запитав Дюка.

— Я віддам тобі твою половину! Вернись! Присягаюся богом… Вернись! Божевільний!