Володимир Набоков - Лоліта

смiв втручатись у плани дружини на Лолiту (яка ставала з кожним днем теплiша й смаглявiша пiд ясним небом безнадiйної далi), але ж я мiг вiднайти якийсь основний спосiб для затвердження загального свого авторитету, який я мiг би в подальшому вжити в разi нагоди.

Одного вечора Шарлотта сама дала менi доцiльний привiд.

"У мене для тебе є сюрприз", сказала вона, дивлячись на мене нiжними очима з-над ложки супу. "Восени, я i ти їдемо до Англiї".

Я неспiшно проковтнув свою ложку супу, витер вуста рожевим папiрцем (О, прохолодна, тонка матерiя столової бiлизни в моїй Мiранi!) й сказав: "У мене також є для тебе сюрприз, моя люба. Я й ти не їдемо до Англiї".

"Чому? В чому рiч?" спитала вона, назираючи — з великим здивуванням нiж я рахував викликати на свою вiдповiдь — за моїми руками (я проти волi складав, рвав, м'яв i знову рвав нi в чому неповинну рожеву "серветку").

Зрештою, мiй усмiх дещо заспокоїв її.

"Справа є дуже простою", сказав я. "Навiть при найгармонiйнiшому шлюбi, як наприклад наш, не всi рiшення приймає дружина. Є питання, для розв'язання яких iснує чоловiк. Я добре можу собi уявити хвилююче задоволення, яке тобi, як нормальнiй американцi, має завдати переїзд через океан на тому ж трансатлантичному пароплавi, що й ледi Бiмбом, кузина короля Англiї, Бiль Бiмбом, король мороженого м'яса, або голлiвудська хвойда. Й не маю сумнiву, що я i ти презентували б найлiпшу рекламу для туристичної контори; ти з вiдвертим упаданням, а я, стримуючи заздрiсний захват, дивимось в Лондонi на варту палацу, на цих малинових гвардiйцiв, Бобрових М'ясоїдiв, чи як їх там ще. Я ж бо, якраз, маю алергiю на Європу, включно з доброю старою Англiєю.

Як тобi добре вiдомо, я нiчим окрiм найсумнiших споминiв не пов'язаний зi Старим, i вельми зогнилим, Свiтом. Жодна кольорова об'ява в твоїх журналах цього не перемiнить"...

"Та любчику мiй", сказала Шарлотта, "я ж бо —".

"Нi, стривай. Це — дрiбниця, частка; я, власне, кажу в найширшому сенсi. Коли тобi заманулось, щоб я збавляв цiлi днi, смалячись на озерi, замiсть того, щоб займатись своєю працею, я охоче пiдкорився й постав ради тебе представником бронзової молодi, замiсть того щоб зостатись лiтературознавцем i ... нi, скажiмо, педагогом. Коли ти мене ведеш на бридж до милiших Фарло, я сумирно тягнусь за тобою. Нi, будь ласка, пожди. Коли ти декоруєш свiй дiм, я не заважаю твоїм задумкам. Коли ти вирiшуєш — ну, вирiшуєш усякi там речi, я можу бути проти, цiлком проти — або, скажiмо, почасти; та я мовчу. Я iгнорую окремi випадки, та не можу iгнорувати загальний принцип. Я люблю, щоб ти мною командувала, та всяка гра має свої правила. Нi, я не серджусь. Я зовсiм не серджусь. Припини це робити. Та я презентую половину сiмейного вогнища, й маю власний, невеликий, але розбiрливий голос".

Вона перейшла мiж тим до мого краю столу й, упавши на колiна, повiльно, проте настiйливо трусила головою й перебирала плеканими нiгтями по моїх штанах. Сказала, що їй i на думку не спадало, що можу так думати. Сказала, що я її божество i володар. Сказала, що Луїза вже пiшла, й ми можемо негайно вiддатись коханню. Сказала, що я мушу вибачити їй, або вона помре.

Цей маленький iнцидент значуще мене пiдбадьорив. Я спокiйно вiдповiв їй, що рiч не в прощеннi, а в перемiнi поведiнки; i я вирiшив закрiпити здобуту перевагу й проводити далi багато часу в суворому й похмурому вiдчуженнi, працюючи над книгою або хоча б позуючи, що працюю.

Лiжко-кушетка в моїй колишнiй кiмнатi здавна вже було перетворено просто в кушетку, чим зрештою завжди залишалось у душi; й Шарлотта попередила мене насампочатку нашого спiвжиття, що поступово кiмната буде перероблена на справжню письменницьку майстерню. По двох десь днях пiсля "британського iнциденту", я сидiв у новому й дуже покiйному крiслi з волюмом на колiнах, коли постукавши колечком на пальцi, впливла Шарлотта. Якими несхожими були її рухи з рухами моєї Лолiти, коли та була до мене заглядала, в своїх милих, брудних, синiх штанях, вносячи з собою з країни нiмфеток аромат плодових садiв; прямовита й казкова, й смутно порочна, з незастiбнутими нижнiми ґудзичками на хлоп'ячiй сорочцi. Та дозвольте менi вам дещо сказати. Пiд запальнiстю маленької Гейз, як i пiд статечнiстю великої Гейз, несмiливо бiг той самий (i на смак i на слух) струмочок життя.

Вiдомий французький лiкар казав якось моєму батьковi, що в близьких родичiв найслабше буркотiння в шлунку має такий же самий музичний тон.

Отже, Шарлотта впливла. Вона вiдчувала, що мiж нами не все гаразд.

Напередоднi, як i в день перед тим, я зробив вигляд, нiби заснув, одразу, як ми повкладались, а пiдвiвся перед тим, як вона прокинулась. Вона ласкаво запитала, чи не заважає.

"Цiєї хвилини — нi", вiдповiв я, повертаючи вiдкритий на лiтерi "К" том енциклопедiї для дiвчаток, так щоб лiпше роздивитись малюнок, надрукований нижнiм краєм уздовж вiдрiзу.

Вона пiдiйшла до столика — той був з пiдробного червоного дерева з однiєю шухлядою. Поклала на столик руку. Столик був незугарний, що й казати, та вiн анi в чому не був винний перед нею.

"Я давно хотiла тебе спитати", сказала вона (дiловито, без усякого грайства), "чому вiн у тебе замкнений? Ти хочеш, щоб цей столик зостався в кабiнетi? Вiн жахливо якийсь гидкий".

"Дай йому спокiй", процiдив я. Я був з герл-скаутами в Кальгарi.

"Де ключ?" "Схований" "Ах, Гумчик..." "В ньому замкненi любовнi листи".