Микола Гоголь - Ревізор

що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, то через те й пишаєшся? Та мені плювати на твою голову і на твою пиху!

К у п ц і (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!

Г о р о д н и ч и й. Скаржитись? А хто тобі поміг змахлювати, коли ти будував міст і написав дерева на двадцять тисяч, тоді як його й на сто карбованців не було? Я поміг тобі, цапина борода! Ти забув це? Я, посвідчивши це на тебе, міг би тебе також спровадити на Сибір. Що скажеш? га?

О д и н з к у п ц і в. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!

Г о р о д н и ч и й. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? — тому, що моє зверху; а якби хоч трошки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.

К у п ц і (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!

Г о р о д н и ч и й. "Не занапасти!" Тепер: "не занапасти!" а перше як? Я б вас... (Махнувши рукою). Ну, та бог простить! годі! Я не пам'ятозлобний; тільки тепер, дивись, бережи вуха! Я віддаю дочку не за якого-небудь простого дворянина: щоб поздоровлення було... розумієш? не те, щоб відкараскатись яким-небудь баличком чи головою цукру... Ну, йди з богом! (Купці виходять).

Ява ІІІ

Ті самі, Амос Федорович, Артемій Филипович, потім Растаковський.

А м о с Ф е д о р о в и ч (ще на дверях). Чи вірити чуткам, Антоне Антоновичу? до вас прибилось надзвичайне щастя?

А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Маю честь привітати з надзвичайним щастям! Я сердечно зрадів, коли почув. (Підходить до ручки Анни Андріївни). Анно Андріївно! (Підходячи до ручки Марії Антонівни). Маріє Антонівно!

Р а с т а ко в с ь к и й (входить). Антона Антоновича вітаю! Хай продовжить бог життя ваше і нового подружжя, і дасть вам нащадків численних, онучат і правнучат! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до ручки Марії Антонівни).

Ява IV

Ті самі. Коробкін із жінкою. Люлюков.

К о р о б к і н. Маю честь привітати Антона Антоновича! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до її ручки).

Ж і н к а К о р о б к і н а. Сердечно вітаю вас, Анно Андріївно, з новим щастям.

Л ю л ю к о в. Маю честь привітати, Анно Андріївно! (Підходить до ручки і потім, обернувшись до глядачів, клацає язиком з виглядом молодецтва). Маріє Антонівно! Маю честь привітати! (Підходить до її ручки і звертається до глядачів з тим самим молодецтвом).

Ява V

Дуже багато гостей у сюртуках і фраках, підходять спочатку до ручки Анни Андріївни, кажучи: "Анно Андріївно!", потім до Марії Антонівни, кажучи: "Маріє Антонівно!". Бобчинський і Добчинський проштовхуються.

Б о б ч и н с ь к и й. Маю честь привітати!

Д о б ч и н с ь к и й. Антоне Антоновичу, маю честь привітати.

Б о б ч и н с ь к и й. З щасливою пригодою!

Д о б ч и н с ь к и й. Анно Андріївно!

Б о б ч и н с ь к и й. Анно Андріївно! (Обидва підходять в один час і стукаються лобами).

Д о б ч и н с ь к и й. Маріє Антонівно! (Підходить до ручки). Честь маю привітати. Ви будете у великому, великому щасті, в золотій сукні ходити й делікатні всякі супи їсти, дуже втішно будете проводити час.

Б о б ч и н с ь к и й (перебиваючи). Маріє Антонівно, маю честь привітати! Дай боже вам усякого багатства, червінців і синка отакого маленького, отакого (показує рукою), щоб можна було на долоньку посадовити, егеж! Усе буде хлопчина кричати: уа! уа! уа!

Ява VI

Ще кілька гостей, що підходять до ручок. Лука Лукич із жінкою.

Л у к а Л у к и ч. Маю честь...

Ж і н к а Л у к и Л у к и ч а (біжить вперед). Вітаю вас, Анно Андріївно! (Цілуються). А я ж то так зраділа. Кажуть мені: "Анна Андріївна видає дочку".— "Ах, боже мій!" думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: "Слухай, Луканчику: от яке щастя Анні Андріївні!" "Ну", думаю собі, "хвалити бога!" І кажу йому: "Я так захоплена, що горю від нетерпіння виявити особисто Анні Андріївні..." "Ах, боже мій!" думаю собі: "Анна Андріївна саме сподівалася доброї партії для своєї дочки, а ось тепер така доля: саме так сталось, як вона хотіла", і так, справді, зраділа, що не могла говорити. Плачу, плачу, от просто ридаю. Лука Лукич каже: "Чого ти, Настенько, ридаєш?" — "Луканчику", кажу, "я