Світлана Талан - Повернутися дощем

сміху, і спитав, що їх так розсмішило. Не встигли ввести в курс справи Малого, як Кабану знову прийшла СМС-ка.

— Здається, у нас почалося листування, — сказав він і прочитав: «Тоді здохнеш, як собака!» Чому вони такі нечемні? Треба щось написати у відповідь.

І посипалися поради з усіх боків. Врешті-решт, Кабан побажав ворогові швидшого потрапляння у пекло і дописав: «Слава Україні!»

— Усе, — сказав він, — більше нічого писати не буду, нема чого гроші витрачати на сєпарів. — Занесу номер у чорний список.

А за обідом, коли всі бійці зібралися за довгим столом, з’ясувалося, що подібні послання отримав не один Кабан. Це ще раз підтвердило здогадки, що серед командування є зрадник. Щоб розрядити напруження, бійці жартували, розповідаючи, які відповіді надіслали ворогові.

— Як ти думаєш, — Гена впівголоса звернувся до Філософа, — наш командир може бути зрадником?

— Ти що?! — Філософ невдоволено зиркнув на Геннадія. — Це апріорі неможливо. Навіть не думай про це і нікому такого не кажи. Він з нами не один пуд солі з’їв.

До самого вечора хлопці малювали собі карти та обговорювали отримані послання від ворога. Злий першим зробив копію карти і раніше ліг спати, бо вранці мав іти в розвідку.

— Хлопці, я випадаю! — сказав він, вмощуючись на ліжку.

— А заснеш? — спитав Геннадій.

— Чом би й ні? — стенув плечима Злий. — Завтра відповідальний день. А як підстрелять і на тому світі шкодуватиму, що в останню ніч на землі не виспався?

— Тіпун тобі на язик! — прогудів Кабан. — Не можна таке не те що казати, а й думати!

— А я й не думаю, то я так жартую!

— По-іншому жартуй!

— Сєвєр, а ти на карті з іншого боку запиши номери рідних, — порадив Злий.

— Навіщо? У мене є для цього блокнот.

— Навряд чи візьмеш записник у наступ, а ось карта повинна бути у кишені — без неї ніяк, — пояснив хлопець.

— Добре, запишу, — сказав Геннадій.

Він поставив останню позначку на мапі й на звороті записав два номери — матері та Улянки; подумавши, що цього досить, склав карту вчетверо і поклав до кишені польового кітеля.

Геник уже два дні не спілкувався з Уляною. Вони зустрічалися за спільним столом, коли їли, але дівчина робила вигляд, що його не помічає. Геннадій сушив голову, чому вона так поводиться, чому уникає його, а коли ловить його погляд, опускає очі. Врешті-решт, вирішив наступного вечора сходити до неї і все з’ясувати. Можливо, він чимось її образив? Так було все добре і на тобі! З думками про дівчину він заснув. Йому наснилася не Улянка, а Льончик. Такий усміхнений, веселий, щасливий, він ішов з дівчиною, вбраною у вишиванку, але обличчя її не було видно.

— Льончику, ти живий? — спитав Геник.

— Як бачиш! І навіть одружений! Я такий щасливий!

— Але ж… Хто вона? Чому я не бачу її обличчя?

— Бо вона моя дружина, — відповів веселим голосом Льончик, зробивши наголос на слові «моя».

— А як же Марічка? У вас буде дитина.

— Знаю. Я її буду бачити і любити. Завжди любитиму.

— Як таке може бути? Ти ж…

— Ти мені не віриш? — сумно мовив друг. — Усе може бути, усе…

Льончик повернувся і пішов, тримаючи дівчину за руку, кудись угору, туди, де земля сходилась з небом, і зник серед пухнастих хмаринок.

— Льоня-а-а! — закричав Геник і прокинувся від свого крику.

— Чого волаєш? — стиха спитав Злий. — Хлопці ще сплять.

Геннадій узяв цигарки, тихенько босоніж вийшов надвір. Сіріло. Сонце ще не зійшло, і не було чути цвірінькання пташок. Така тиша, що здавалося, ніщо її не може порушити, нема війни і природа терпляче чекає народження нового дня.

До Геника приєднався Злий. Він сів поруч на колоду, запалив цигарку.

— Ти взуйся, — сказав стиха, — тепло оманливе, вже кінець літа, ще застудишся.

— Як ти думаєш, ті, що там, — Гена вказав поглядом угору, — можуть бачити, що діється на землі?

— Це ти у Філософа спитай, він тобі цілу лекцію прочитає.

— Я поцікавився твоєю думкою.

— Гадаю, що бачать. Якщо нема продовження життя деінде, то навіщо ми живемо? Щоб стати кормом для хробаків? А чому ти спитав? Зібрався туди? — тикнув пальцем угору.

— Ні, — посміхнувся Геннадій. — Загиблий друг наснився.

— Не думай про сни, проблем і на цій землі вистачає — їх треба тут вирішувати, — порадив Злий. — А ось і Груша! Привіт!

Хлопці пішли, а Геннадій ще довго сидів надворі. Сон минув, залишивши по собі спогади про минуле. Згадалася