Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Звідки він, хто і як давно він тут? — запитав я.

— Я не зовсім знаю, хто він, Макумазане, тому що він не любить багато розказувати про себе, знаю, що звідкільсь із тих країв, а тут він уже досить давно, так що я встиг його навчити трохи зулуської мови — це, втім, неістотно, оскільки ти знаєш арабську?

— Так, я говорю арабською, Зікалі, і Ханс теж — трохи.

— Чудово, Макумазане, це полегшує справу. Попереджаю тебе, що він дуже дивна людина, в чому ти сам зараз переконаєшся.

Я нічого не відповів, а Ханс шепнув мені, що провідник, поза сумнівом, один із синів Хоу-Хоу і, мабуть, схожий на велику мавпу. Він сказав це дуже тихо і на великій відстані, проте Зікалі почув і зауважив:

— Отже, ти почуватимешся, немов зустрів нового брата, Світло-в-темряві?

Ханс замовк, не бажаючи показувати Відкривачу Доріг, що скривджений цим порівнянням себе із мавпою. Я теж мовчав, замислившись. Тепер завіса містики спала, і фокус відкрився: до Зікалі прийшов посланець із якоїсь далекої землі просити у нього допомоги на не відомих мені умовах.

Зікалі вирішив скористатися для цього мною. Історія з волами була частиною його плану. Але не міг же Зікалі влаштувати грозу або зробити так, щоб я сховався в певній печері.

Як би там не було, а я відповідав його невідомим цілям. Я розумів, що справа не в одному тільки листі.

Мабуть, далекий, таємничий народ збуджував допитливість карлика, а можливо, Хоу-Хоу був його суперником і стояв на його дорозі.

Поки я так розмірковував, а Зікалі читав мої думки, повернувся слуга і завів високого незнайомця, мальовничо загорнутого з-головою в хутряний плащ. Він підійшов, скинув плаща, і вклонився, привітавшись спочатку до карлика, потім до мене і у своїй чемності пошанував також Ханса, правда, не так низько.

Я дивився на нього і дивувався — і було чому: переді мною стояла така красива людина, якої я ще в житті не бачив. Він був високий — шести футів з гаком — і чудово збудований. Широкі груди, округлі лінії тіла, руки і ноги — він міг змагатися із грецькою статуєю.

Дещо сумне обличчя, майже біле, з великими темними очима, було досконало виточене, і щось мало те, що свідчило про благородну і стародавню кров. Здавалося, він з’явився немов з минулих століть. Він міг би бути жителем загиблої Атлантиди або загорілим на сонці стародавнім греком; каштанове волосся великими кільцями спадало на плечі, але на підборідді і над зігнутими тонкими губами рослинності не було. Можливо, він був поголений. Словом, це був прекрасний зразок виду Homo sapiens, що відрізнявся від усіх, кого я будь-коли бачив.

Одяг його був також незвичайний, хоча весь обшарпаний. Убрання могло б бути викраденим з тіла єгипетського фараона. Стан його обвивало полотно, краї якого були вишиті бляклим пурпуром, а на голові висілася якась споруда з полотна у вигляді перекинутої і загостреної нижньої половини сифона для зельтерської води. До колін спускався вузький, донизу розширений шкіряний фартух, теж вишитий; сандалі із того самого матеріалу довершували костюм. Здивовано дивився я на нього, не знаючи, чи належить він до якого-небудь невідомого мені народу, або це нове, створене карликом, видіння. А в Ханса очі на лоба полізли, і він запитав пошепки:

— Це людина, баасе, чи дух?

На шиї у незнайомця було просте золоте намисто, і він був оперезаний мечем з хрещатою рукояттю слонової кістки у червоних піхвах.

Якийсь час ця чудова людина стояла перед нами, склавши руки і покірно схиливши голову, хоча схилитися було б варто мені, беручи до уваги фізичний контраст між нами. Мабуть, він вважав непристойним самому почати розмову, а тим часом Зікалі сидів похмуро, підібгавши під себе ноги, і не приходив мені на допомогу. Нарешті, я встав зі свого місця і простягнув руку. Після хвилинного вагання прекрасний незнайомець узяв її, але не потиснув, а шанобливо торкнувся моїх пальців губами, немов він був французький придворний, а я — вродлива пані. Я ще раз вклонився якомога витонченіше, сунув руку до кишені і сказав англійською:

— How do you do11.

— О, Макумазане, — сказав він, — прийди, заклинаю тебе, і врятуй Сабілу Прекрасну.

— Чому вас так цікавить ця пані? — запитав я.

— Пане, вона любить мене не як брата, і я її люблю. Сабіла, велика володарка моєї землі і моя троюрідна сестра, заручена зі мною. Але, якщо бог не буде переможений, моя наречна, яка найпрекрасніша з наших дів, буде віддана богу.

Він схилив голову в непідробленому хвилюванні, і сльози наповнили його очі.

— Слухайте, пане, — продовжував він, — живе в нашій країні стародавнє пророцтво, що бог наш, у чиїй потворній оболонці ховається дух давно вбитого вождя, може бути переможений тільки людиною іншої раси, що бачить уночі,