Стефані Маєр - Господиня

— Досить, — уголос промовила я, відчувши, як у мене різонуло серце. — Досить! Ти свого домоглася! Я вже теж не можу без них жити! Щаслива? Бо тепер у мене є лише один вибір — позбутися тебе. Невже ти аж так волієш відчути в своєму тілі шукачку? Ух! — на саму думку я сахнулася, ніби шукачка збиралася втілитися в мене.

«Є інший вибір», — м’яко подумала Мелані.

— Справді? — запитала я з глибоким сарказмом. — Який це?

«Дивись».

Мій погляд досі був прикутий до гори. Вона домінувала в пейзажі — несподіваний кам’янистий злет, оточений приземкуватим чагарниччям. Поринувши в думки Мелані, я пильніше вдивилася в обриси гори, вивчаючи асиметричний двогорбий гребінь.

Плавна крива, різкий підйом на північ, несподіваний спад, знову на північ — цього разу на довшому відрізку, і зрештою — крутий спад на південь і нова плавна крива.

От тільки то не північ і південь, як я раніше вважала. Ці лінії з уривчастих спогадів Мелані значили «вгору» і «вниз».

Контури гори.

Контури, що вели до Джареда і Джеймі. Гора була найпершою кривою, відправною точкою.

Я здатна їх знайти.

«Ми здатні їх знайти, — виправила мене господиня. — Ти не знаєш усіх орієнтирів. І з домівкою так само — я ніколи не давала тобі повної інформації».

— Не розумію. Куди ведуть ці орієнтири? Як може гора вказати шлях? — мій пульс прискорився, коли я подумала про те, що Джаред і Джеймі зовсім близько, майже поруч.

І Мелані показала мені відповідь.

— …Ці риски — не більш як закарлюки, а дядько Джеб — старий нетяма. Схиблений, як і решта татової рідні,— я хочу вихопити книжку з Джаредових рук, але він удає, що не помічає моєї спроби.

— Схиблений, як мати Шерон? — випалює він, вивчаючи знаки, нашкрябані чорним олівцем ззаду на палітурці старого фотоальбому. Це єдина річ, яку я не загубила у своїх бігах. Навіть оце мальовання, яке залишив мій дивакуватий дядечко Джеб під час останніх гостин, викликало ніжність.

— Саме так.

Якщо Шерон досі жива, то це тому, що її мати, моя навіжена тітка Меґґі, єдина могла позмагатися з навіженим дядьком Джебом за звання найнавіженішого з навіженої сімейки Страйдерів. Мого батька божевілля Страйдерів майже не зачепило — у нього принаймні не було таємного бункера на подвір’ї. Але інші — його рідна сестра тітка Меґґі та брати дядько Джеб і дядько Гай — до останнього були відданими конспіраторами. Дядько Гай помер іще до окупації — розбився на машині так банально, що навіть Меґґі та Джеб не змогли викрутити з цього інтригу.

Мій батько завжди з любов’ю називав їх «шизики».

«Гадаю, час провідати шизиків», — сказав би тато, а мама при цьому б заголосила. Саме тому він промовляв ці слова дуже рідко.

Під час одного з таких рідкісних візитів до Чикаго Шерон повела мене показати мамину хованку. Ми спіймалися — жінка скрізь порозставляла пастки. І хоча Шерон тоді отримала добрячого прочухана, а з мене взяли обітницю мовчати, я здогадувалася, що тітка Меґґі побудує нове укриття.

Та я не забула, де містилася її перша хованка. Мені здається, що Шерон там, веде життя Анни Франк у серці окупованого ворогом міста. Її треба знайти і забрати додому.

Мої спогади уриває Джаред.

— Саме такі, як ваші шизики, і могли вижити. Люди, що уявляли нашестя «старшого брата» задовго до його появи. Люди, що підозрювали решту людства ще до того, як решта людства стала небезпечною. Люди, які вже мали готові схованки, — Джаред усміхається, і далі вивчаючи риски в альбомі. А потім тяжко додає: — А такі як мій батько… Якби вони з братами ховалися, а не билися… Може, і вони б заціліли.

Відчувши його біль, я пом’якшую голос.

— Гаразд, я приймаю твою теорію. Але ці лінії не означають нічого.

— Розкажи мені ще раз, як усе було, коли він їх малював.

Я зітхаю.

— Вони сперечалися — дядько Джеб і тато. Дядько намагався переконати татка, що щось не так, повторював, що він нікому не довіряє. Батько піднімав його на кпини. Джеб схопив зі столу альбом і почав… аж наче викарбовувати ці риски олівцем ззаду на палітурці. Тато розлютився, сказав, що мама розсердиться. Тоді Джеб мовив: «Ліндина матір запросила всіх вас у гості. З якого дива такі наглі запросини? А як була розчарована, що, крім Лінди, ніхто не приїде! От побачиш, Треве, коли Лінда повернеться, вся її емоційність куди тільки й подінеться. Правда, вона вдаватиме нормальність, але ти помітиш відмінність». Тоді це здавалося цілковитою маячнею, але його слова надзвичайно засмутили татка. Він показав дядьку Джебу на двері. Але Джеб не хотів іти, застерігав, щоб ми не чекали, поки буде запізно. А потім стиснув мене за плечі і, притягнувши до себе, прошепотів: «Не дозволь їм схопити тебе, сонечко. Ось тобі орієнтири. Починай з відправної точки і йди за ними. Дядько Джеб припас для тебе безпечний сховок». Після цього батько випхав його за поріг.

Джаред неуважно киває, про щось напружено мізкуючи.

— З відправної точки… з відправної точки… Це має щось означати.

— Невже? Це звичайні закарлючки, Джареде. Це не карта — риски навіть не з’єднані.