Микола Якович Зарудний - Гілея

— Мамо, — почула Марта.

Степом, просто до них, мчала машина з армійською кухнею на причепі.

«Сьогодні отримала трійку за твір на тему: «Твій улюблений герой». Я написала про Івана Запорожного і про діда Опанаса. Вчителька сказала, що їх ніхто не знає і вони не герої. Хай буде трійка, але я переписувати не буду».

Взвод спав покотом, плямкаючи губами і посопуючи носенятами. Оце тільки й спокою в хаті Ілька Сторожука, коли вкладалися спати Петро та Вася, Люба та Наталочка і маленька Орися. Настуня, певно, десь з дівчатами в клубі. Тетяна теж заснула, бо хіба ж легко їй дати раду цим дітям?

Сидить Ілько Сторожук на низенькому шевському стільчику, лампа на лаві перед ним блимає, а він латає кожуха. Хай вона сказиться, отака робота — ніяк не може приловчитися шити однією рукою Ілько. Він уже й культею підтримає полу, і коліном до лави притискає, та не може дати ладу цьому кожухові: шиє та поре, поре та шиє.

Хтось із дітей кашлянув, Ілько й не обертається, знає, що то Василько. А це вже Петрусь бухикає... О, і Люба голос подає. Де ж це вони попростуджувалися? У школі ж тепло... Та хіба в цій хаті не закашляєш? Правда, обставив її очеретяними снопами Ілько і на горище сіна наклав, так з долівки холодом тягне. Якби ж той лісник людиною був, пригадав Ілько, та виписав лісу, то можна було б і підлогу настелити...

— Ільку, ти є? — крізь сон питає дружина.

— А де дівся? — відповідає Ілько, і Тетяна засинає.

Оце відколи Ілько прийшов з-фронту, то по кілька разів на ніч питає Тетяна, наче боїться, що не стане його. Отак, бідолашна, намучилася з дітьми за війну. А їх же в хаті, як маком посипано... П’ятеро було, а прийшов з армії, то на радощах ще й Орисю, хай здорова росте, пристаралися. Настуні — двадцять, а Орисі — три годочки. Отака, значить, дистанція. Хай собі росте, бо життя вже встановлюється, хліб є і до хліба. Корівчину купили. На весну з телятком буде. Коли привів Ілько з ярмарку корову, то весь його домашній взвод стрибав од радості, а Тетяна по два рази вночі до хліва виходила.

Виє за вікном хуртовина, шибки на віконцях морозом заснувало, що й не видно нічого. Добре отак сидіти в теплій хаті, коли діти при тобі й Таня...

Таня. Соромиться чогось Ілько так називати свою дружину. Все Тетяна та Тетяна. Коли в окопах сидів та зі своїм обозом на дорогах пропадав, думав, як зостанеться живий, то на руках її носитиме та цілуватиме по три рази... А дійшов до того, чорт однорукий, що при дітях батогом ударив за ті нещасні кілограми... Ількові й зараз моторошно стає, як згадає той день. Бив, бо злість аж кипіла в ньому: як-не-як, а всі ж знають, що партійний Ілько, на фронті вступив, а вона поласилася на ту пшеницю. Та краще з голоду вмерти, ніж отакий сором пережити. На зборах перед усім народом довелося Ількові червоніти. А могли ж і Настуню в холодну запроторити, якби Мірошник в степу не здибав. Її-то виручив, а сам лиха набрався: в обласній газеті писали, що потурає розкрадачам народного добра...

Була така думка в Тетяни, щоб на Новий рік якось занести гусака Мірошнику в район, бо сам живе та по чайних харчується. Можна було б засмажити і... Ні, подумає, що хабара Ілько Сторожук підсовує. Обійдеться й без гусака. А подякувати треба було б, що Настуню врятував.

Де ж це вона ходить? Уже перша година. Розгулялася! Ну, я ж їй! Це Ілько погрожує для годиться. Нічого він їй не скаже, бо вже дівка. Може, й хлопця якого має... Хай би вже виходила заміж. Пора.

Може, все-таки, Настуні чоботи пошити? Чи собі? А може, Тані? А хороба б його забрала. Не мала баба клопоту, то купила порося, так оце й Ількові з цими чобітьми. Уже тиждень лежить товар у шевця, а кому шити, не знає. Думав Ілько собі справити, уже й мірку зняв. Прийшов додому, поглянув на Тетянині чоботи, похитав головою й сказав:

— Іди, Тетяно, та скажи, щоб тобі шив, бо я ще живий при тобі... зароблю й на другі...

Зняла мірку Тетяна. А сама журиться:

— Настуня в отих чунях ходить, а подруги ж у хромових...

— То скажи, хай для Настуні колодку підбере.

— Я хочу на підборах височеньких, — аж засвітилася Настуня.

На тому й порішили. Та вчора в конторі Ілько зустрів шевця, а той і каже:

— Воно, мона, Ільку, й Настуні пошити, але товар — мужеський. Для тебе вийде чобіт — зносу не буде: хоч в сніг, хоч в болото, а для дівки, може, хрому розживешся.

— То ший мені, — погодився Ілько, а зараз шкодує, бо має ще з армії дві пари, хоч і не нові, а ще який рік походить.

— Таню, Таню, — легенько торкнувся до руки дружини.

— Ти є, Ільку? — злякано закліпала очима Тетяна.

— А де дівся? — звично відповів Ілько. — Я оце про чоботи думаю.

— То вирішили ж для Настуні, — осміхнулася Тетяна, наче вмилася.

— Та каже швець, що товар — мужеський...

— То ший собі.

— А може, тобі, Таню?

— Хай уже Настуні будуть, бо коли ще ми на ті чоботи зберемося? Де ж це вона забарилася? — поглянула на «ходики» Тетяна.

— Мабуть, у клубі на танцях, — заспокоїв дружину Ілько, — ще